Афіша театру

Опера на 4 дії
Початок: 14.05.2016 - 19:00
Завершення: 22:20
Виконується італійською мовою
Макбет
Джузеппе Верді
Макбет
Лібрето Франческо П'яве та Андреа Маффеї за мотивами трагедії Вільяма Шекспіра.
 
Прем'єра вистави на київській сцені відбулася 28 червня 2007 року. 
 

СТИСЛИЙ ЗМІСТ

 

Дія перша

 

Картина перша

 

У безлюдному місці відьми зібралися на свій шабаш. Шотландські полководці Макбет і Банко повертаються після кровопролитної битви, яка принесла їм перемогу. Несподівано відьми вітають Макбета тричі, як тана Гламиського, Кавдорського і, нарешті, як короля Шотландії. Макбет схвильований: що це означає? Адже в Гламисі він уже володарює, а інші два титули йому не належать. На прохання Банко відьми пророкують і йому: «Нижче Макбета ти, та з часом вище сягнеш і щасливішим станеш. Королем не станеш, але королів ти предок…»

Відьми зникають. З'являються посланці короля, які сповіщають, що Кавдорський тан зрадив трону і заплатив за це життям. Король Дункан передає його титул і володіння Макбету. Макбет впевнюється, що пророцтва збуваються, це тішить його амбіції, але змушує з осторогою поглядати на Банко. Банко збентежений і пророцтвом, і реакцією Макбета. Між ними виникає взаємна недовіра.

 

Картина друга

 

Замок Макбета в Інвернессі. Леді Макбет перечитує лист від чоловіка про почуті пророцтва. Її переповнює непереборна жага влади: Макбет має посісти трон! Але чи зможе він стати жорстоким і підступним, без чого неможливо ні досягнути найвищої влади, ані утримати її?!

Слуга сповіщає, що король Дункан невдовзі прибуде до них у гості.

Макбет повертається додому, сповнений суперечливих почуттів. Дружина натякає йому про очевидну, на її погляд, можливість заволодіти троном Шотландії. Макбет вагається, адже Дункан завжди ставився до нього прихильно, з довірою, що і підтвердив цим візитом.

Леді Макбет змушує чоловіка до рішучості. Убивши Дункана у спальні, Макбет не знаходить сили повернутися на місце страшного злочину, аби підкинути знаряддя вбивства охоронцям короля, щоб підозра впала на них, як того вимагає леді Макбет. Вона вимушена сама довершити цю справу.

Подружжя поспішно ховається, щоб вдати, наче вони відпочивали у себе в спальні і нічого не чули про скоєне вбивство.

Прибувають Макдуф і Банко. Макдуф, якому доручено розбудити Дункана, йде до покоїв короля. Банко передчуває неминучість трагедії. І дійсно, Макдуф, а потім і Банко, оголошують усім, хто зібрався на крик, про зраду та підступне вбивство Дункана.

Син короля Малькольм, відчувши, що небезпека загрожує і йому, тікає.

 

 

Дія друга

 

Картина перша

 

Леді Макбет стурбована похмурістю чоловіка, тим, що він її уникає. Її дратують його душевні терзання. Адже справу зроблено, назад вже нема вороття. Спадкоємець трону Малькольм втік до Англії, підозра у вбивстві батька впала на нього. Але живий Банко. Згідно пророцтва його нащадки можуть претендувати на корону. Невже заради цього Макбет убив Дункана? Зупинитися вже неможливо. Пролита кров закликає до нових злочинів.

 

Картина друга

 

У темряві причаїлися наймані вбивці. Їм доручено вбити Банко і його сина. Банко мучать важкі передчуття. За мить вони справджуються. Банко вмирає, рятуючи сина.

 

Картина третя

 

Вельможі Шотландії зібралися до замку Інвернесс на королівський бенкет. Королівське подружжя Макбетів тріумфально вітає своїх гостей, шляхетних танів.

Один з найманих убивць доповідає Макбету, що його наказ виконаний, але тільки наполовину: Банко вбитий, але його синові вдалося втекти. У Макдуфа, який спостерігає за новим королем, виникає підозра... Макбет пригнічений, але продовжує лицемірно дивуватися відсутності на святі Банко. І раптом йому починає ввижатися закривавлений привид Банко, якого крім Макбета ніхто не бачить. Тож гості з подивом спостерігають сцену, схожу на напад божевілля. Леді Макбет, розлючена ймовірністю викриття і краху їхніх сподівань, намагається повернути чоловіка до тями.

Оговтавшись, Макбет вирішує знову звернутися до відьом у пошуках відповіді щодо своєї подальшої долі.

Макдуф вирішує тікати.

 

Дія третя

 

Картина перша

 

Відьми чаклують над своїм пекельним варивом. Макбет благає і погрожує, він готовий зустрітися з наймогутнішими потойбічними духами, аби почути правду. Викликані відьмами духи попереджають, що йому варто стерегтися Макдуфа, але бути цілеспрямованим і нещадним у здійсненні власних задумів, бо його «не вб'є народжений жіночим лоном» та «поки ліс Бірнамський, що стоїть навічно, не піде на нього». Прогнози, здавалося б, сприятливі, але Макбету не дає спокою бажання знати, чи дійсно будуть правити нащадки вбитого ним Банко.

Макбет розказує про побачене і почуте дружині. Вона знову підбадьорює його, спонукаючи, продовжити злочинну боротьбу за владу: «Нехай згорить до тла Макдуфа замок, жінки і діти хай загинуть».

...Все більше і більше проливається крові...

 

Картина друга

 

Прикордоння Англії та Шотландії. Біля Бірнамського лісу сумна юрба біженців згадує багатостраждальну батьківщину. Воєначальник Макдуф готується до бою за визволення Шотландії від деспотичної влади узурпатора Макбета. Він має помститися йому за розорення родового замку, смерть дружини і дітей.

На чолі військ — син убитого короля Дункана, шотландський принц Малькольм. Він оголошує наступ і наказує воїнам маскуватися за допомогою зрубаних гілок, для того, щоб наблизитись до замку Макбета непоміченими.

 

Дія четверта

 

Леді Макбет, мов примара, блукає замком, уві сні стогне й тре руки: «Криваві плями... змити їх не можу…» За королевою перелякано стежать лікар і наближена до неї дама. Схоже, вона збожеволіла...

Макбет перед битвою перебуває у дивному стані. Він майже не реагує на звістку про смерть дружини. Готовий до усього, він не чекав двох речей: що «зрушить з місця ліс Бірнамський» і що Макдуф, який знайшов його для помсти, як виявляється, не був народженим, а «вийнятим із лона»... І Макбет розуміє, що це йому вирок.

Переможне військо оголошує Малькольма новим королем.

«Король помер, то ж хай живе король!»

ШЕКСПІРІВСЬКА ТРАГЕДІЯ, ВТІЛЕНА МУЗИКОЮ

Шекспір в історії світової культури, безсумнівно, найзнаменитіший драматург, твори якого й дотепер, ось уже понад чотириста років, не сходять з театральних підмостків усього світу. Вони знайшли низку кіноверсій, але чи не найчастіше інтерпретовані в музичному мистецтві, і, насамперед, у творчості найвидатнішого італійського композитора XIX століття Джузеппе Верді, який написав за сюжетами його драм, трагедій і комедій опери «Отелло», «Фальстаф» і «Макбет».

Верді з юних років захоплювався генієм Шекспіра, читав і перечитував його трагедії, драми, історичні хроніки, комедії, із задоволенням відвідував драматичні вистави, які були невід'ємними у репертуарі кожного театру. Свою мрію написати оперу на шекспірівський сюжет він здійснив на 34-му році життя: літературним джерелом для своєї, десятої опери, обрав трагедію «Макбет».

У 1846 році молодий композитор Джузеппе Верді одержав замовлення на нову оперу для Флорентійського театру. На вибір йому надали три теми: «Розбійники» Ф. Шиллера, трагедія Франца Грильпарцера (відомого австрійського літератора) й третя – «Макбет» В. Шекспіра. Незабаром з ясувалося, що для виконання перших двох майбутніх опер потрібний так званий «великий тенор», а директор Флорентійської опери такого не знайшов, вирішили зупинитися на «Макбеті». Верді з особливим захопленням розпочав роботу над новою оперою. При складанні лібрето композитор зосередив увагу на основній сюжетній лінії. Головною дійовою особою став не Макбет (його характер досить спрощений в опері), а злий геній Макбета — леді Макбет, жінка, яка штовхає чоловіка на віроломну зраду, підступ і низку вбивств. Демонічний образ леді Макбет, з її залізною волею й безмежною жагою до влади, муками її злочинної совісті знаходять сильне й правдиве вираження в музиці Верді. Він особисто склав прозове лібрето, розділив на дії і номери і тільки тоді передав його Франческо П'яве для віршованого втілення. Кілька сцен за лібрето, якими Верді залишився незадоволений, на його прохання переробив Андреа Маффеї.

У своєму першому шекспірівському творі Верді поставив зовсім нові для італійської опери проблеми. Це мала бути опера без ключової на той час домінанти, довкола якої, як правило, розвивалася сюжетна дія і на якій будувалася музична драматургія — любовної інтриги.

«Макбет» — сміливий і новий у творчості Верді досвід розкриття в музиці духовного життя людини, перший крок до створення музично-психологічної драми, яка стане визначальною в подальшій творчості геніального композитора. У низці епізодів опери композиторові вдалося створити образи гідні Шекспіра по силі, емоційній напрузі, трагічності й правдивості.

Нового значення набув у «Макбеті» оркестр, який став активним учасником драми; він передає глибину душевних переживань героїв, створює емоційний настрій дії.

У січні 1847 року партитура «Макбета» була закінчена й композитор поїхав у Флоренцію, щоб самому керувати постановкою. Проте його очікувала несподівана ситуація. Чудова співачка Леве, яка мала виконувати партію леді Макбет — втратила голос. Роль отримала дуже примхлива синьйора Барбієрі-Ніні, з якою у Верді виникла маса суперечок. Розуміючи новаторське значення своєї опери, композитор з особливою увагою й вимогливістю поставився до її сценічного втілення. Він роз'яснював виконавцям загальну концепцію опери, музичної драматургії, їхні ролі, розкривав драматичний зміст окремих епізодів і сцен. Жодна деталь в процесі постановки не проходила повз увагу композитора, який був зайнятий сценічними деталями, вів переговори з художниками, листувався з лондонськими декораторами, навіть шукав людину, яка розмовляє уві сні, тому що співачка вимагала живу модель, за допомогою якої вона змогла б скопіювати сцену сомнамбулізму леді Макбет. Як театральний композитор, Дж. Верді продумував і враховував увесь комплекс музичних і театральних засобів втілення музичної інтерпретації трагедії В. Шекспіра.

Прем'єра «Макбета» відбулася 14 березня 1847 року у Флоренції і мала великий успіх. Невдовзі була поставлена у Венеції. Незважаючи на те, що для італійської оперної сцени новий твір Дж. Верді був дещо незвичайним своєю суворістю й грізністю атмосфери, відсутністю звичної любовної інтриги, не говорячи вже про те, що в опері немає великої тенорової ролі, «Макбет» відразу здобув прихильність найвимогливішого тогочасного італійського критика — широкого загалу любителів музики.

Фрагменти «Макбета», які розкривали боротьбу патріотів з узурпатором влади, викликали у слухачів велике піднесення. Одна зі сцен, де співається про сплюндровану батьківщину, особливо захоплювала слухачів; під час вистави «Макбета» у Венеції публіка, охоплена єдиним патріотичним поривом, потужним хором підхопила мелодію зі словами «Батьківщину зрадили...»

Майже через двадцять років (1864-1865) Верді, у зв'язку з обранням іноземним членом Французької академії мистецтв і на знак поваги до французьких любителів музики, згодився створити нову редакцію опери «Макбет» для паризького театру «Лірик». Через важку хворобу батька композитор не був присутній при постановці «Макбета» у Парижі (у квітні 1865 року). У листах композитор давав докладні рекомендації зі сценічного оформлення й виконання опери. Та, на жаль, опера не мала того успіху, на який мав право розраховувати Верді. Багато чого в інтерпретації співаків і в їхньому виконанні було невдалим, бо без пильного ока композитора у театрі не виявилося достатнього бажання розкрити музичну драматургію, новаторство Верді у творенні психологічної оперної трагедії.

Верді був пригнічений доріканням французької преси у нерозумінні Шекспіра. Композитор з болем пише про цей факт у листі до Ескюдьє: «...Хтось знаходить, що я написав «Макбета», не знаючи Шекспіра. Тільки вони дуже помиляються. Цілком можливо, що я не зумів добре написати «Макбета», але сказати, що я не знаю, не розумію, не відчуваю Шекспіра, — ні, клянуся небом, це вигадка! Він один з найбільш близьких мені письменників, я не розлучався з ним із ранньої юності. І тепер я постійно його читаю й перечитую» (28 квітня 1865 року).

Верді вважав, що «Макбет» — краща, з написаних ним на той час, опера. Він присвятив її Антоніо Барецці, який відіграв велику роль у становленні долі видатного композитора. Посилаючи йому партитуру, Верді написав: «Ось «Макбет», якого я люблю понад усі мої опери, і гадаю, що ця річ найбільш гідна того, щоб бути Вам присвяченою» (25 березня 1847 року).

Відсутність зовні привабливої любовної інтриги дозволила композитору в «Макбеті» глибше розкрити інші таємниці людської душі, виявити демонічно-негативне й зробити його домінуючим у вчинках головних дійових осіб. Опера наповнена драматичною пристрастю, але ця пристрасть — жага влади й панування, що не зупиняють людину ні перед чим. В операх, написаних Дж. Верді до «Макбета», теж чимало глибоких психологічних характеристик, але яскраво виражене демонічне, як першооснова всього, що відбувається, з'являється в його оперній творчості вперше. Макбет — слабкий, психологічно нестійкий, сильний тільки до того часу, поки відчуває за собою підтримку потойбічних сил. Розробка незвичних для італійської опери характерів обумовила розширення вокальних і оркестрових засобів. Вокальні партії стають більш гнучкими і різноманітними. Якісно новою стає темброва драматургія оркестрового звучання.

«Макбет» — вершинний твір композитора. Мине майже чотири десятиліття, перш ніж Верді знову захопиться шекспірівським сюжетом.

Життєвий і творчий шлях композитора був нелегкий і тернистий. Скільки перешкод довелося перебороти Верді, перш ніж він досяг висот у музичному мистецтві, створивши шедеври, що забезпечили нечуваний злет італійської оперної музики! Син сільського трактирника, жагуче захоплений музикою й не спроможний одержати в рідному селі серйозної музичної підготовки. Обдарований юнак, що прагне вступити до консерваторії і отримує відмову. І врешті, геній світової музичної культури, композитор, слава якого сягнула світового простору, залишається непохитною ось уже понад півтора століття... Через сторіччя консерваторія, яка відмовила йому у навчанні, набуде найвеличнішого права носити ім'я Джузеппе Верді! Композитор-початківець, який жваво сприймав усі музичні враження Мілана, безупинно вдосконалювався й терпів важкий матеріальний нестаток. Як він мріяв у ту пору одержати за­мовлення на оперу зі знаменитого Міланського театру! І доля дарує Верді такий шанс, — хоч і в найстрашніший рік його життя, коли смерть забирає дружину і двох дітей. На виконання контракту з Ла Скала композитор змушений писати комічну оперу «Король на годину»! Не дивно, що вона не мала успіху. Непохитно перебороти всі удари долі й не впасти у відчай Верді допомогли віра й глибока відданість мистецтву. Одну за іншою він пише опери «Набукко» і «Ломбардці», «Ернані» і «Макбет», «Ріголетто» і «Трубадур», «Травіату» і «Сицилійську вечірню», «Бал-маскарад» і «Силу долі», «Дона Карлоса» і «Аїду»... Твори композитора із тріумфом йдуть на оперних сценах усього світу, а йому, уже зрілому і визнаному майстрові, знову доводиться терпіти нападки «прогресивних критиків» — апологетів вагнерівського напряму — за консерватизм і несучасність. Блискучою відповіддю Верді на всі ті претензії стала опера «Отелло», цілісна, органічна, з оновленою музичною мовою, яка не наслідувала вагнерівського стилю, а залишалася в рамках італійських традицій, що не завадило їй стати справжньою всеєвропейською мистецькою подією. Маестро на той час було вже 74 роки. Здавалося б, його талант і майстерність досягли апогею, та невдовзі Верді знову приголомшив публіку. Напередодні свого 80-річчя він написав свій останній шедевр — комічну, іскрометну, як бризки шампанського, оперу «Фальстаф» за мотивами комедії В. Шекспіра «Віндзорські насмішниці».

Усе його життя — це невпинна, можна сказати, каторжна праця, висока вимогливість до себе й неухильне прагнення до досконалості. Не схилити голову перед долею, перебороти всі випробування й труднощі Верді допомогли непохитна воля й приголомшлива сила духу. Сам Верді, незважаючи на пережите, залишався людиною чистою, шляхетною, готовою прийти на допомогу іншим.

Опери Верді з незмінним успіхом ідуть на сценах театрів усього світу. Не є виключенням і наш театр, на сцені якого протягом XX століття відбулися 42 прем'єри творів геніального італійського композитора. На сьогодні репертуар театру прикрашають його опери «Травіата», «Набукко», «Аїда», «Трубадур», «Ріголетто», «Бал-маскарад», «Дон Карлос», Реквієм... У цій низці і один із наймасштабніших творів — «Макбет».

Герої вердіївських опер люблять і ненавидять, страждають і радіють, зневірюються й вірять... Вони насолоджуються життям і безстрашно дивляться в очі смерті, жертвуючи життям в ім'я любові, честі, присяги... Все це — безмежний оперний світ великого маестро. Слідування тільки своєму внутрішньому голосу, власному творчому піднесенню, прагненню розповісти про людей і життя, сильні, часом винятково глибокі почуття — от чого понад шістдесят років своєї творчості прагнув композитор. Але масштаб, сила пристрастей поєднувалися у Верді з дивною витонченістю й проникливістю у їхній передачі. Чи не тому за всіх часів музика великого італійця знаходить живий відгук у серцях усе нових і нових поколінь слухачів!

 

Олена Венедиктова