Репертуар

Народна музична драма на 4 дії з прологом
Тривалість вистави:
3 год. 15 хв. з 2-ма антрактами
Виконується російською мовою
Борис Годунов
Модест Мусоргський
Борис Годунов
Обробка та інструментування Миколи Римського-Корсакова.
 
Лібрето Модеста Мусоргського за мотивами творів
Олександра Пушкіна та Миколи Карамзіна.
Дія відбувається у Росії та Польщі у 1598-1605 роках.
 
Прем’єра на київській сцені відбулася 14 грудня 1986 року.
  • Режисер:
  • РЕКА Валентина
  • Диригент:
  • Режисери, які ведуть виставу:
  • МОНЄТОВА-ФЕДОРОВА Ольга
  • ЯРОВА Ірина
  • Суфлери:
  • БУДЗЯК Роман
  • ГОНЦОВСЬКА Наталія

СТИСЛИЙ ЗМІСТ

 

Пролог

 

Картина перша

 

21 лютого 1598 року. У двір Новодівочого монастиря пристав зігнав народ просити боярина Бориса Годунова вінчатися на царство. Але Борис відмовляється від престолу. Думний дяк Андрій Щелкалов закликає народ молити Бориса прийняти царювання.

Здаля доноситься спів калік перехожих. «Божі люди» прямують до монастиря, роздаючи ладанки і закликаючи народ обрати Бориса.

 

Картина друга

 

У Кремлі в Успенському соборі боярство славить Годунова, який, нарешті, дав згоду на царювання. Борис, відчуваючи ворожі погляди родовитої знаті, охоплений тривожним передчуттям.

Він наказує зібрати народ на бенкет – «всіх, од бояр до вбогого сліпця». Це озлоблює родовиту знать.

 

Дія перша

 

Картина третя

 

Ніч. Келія у Чудовому монастирі. Свідок багатьох подій старець Пимен пише літопис. Молодий чернець Григорій спить. Долинає молитва. Чернець прокидається. Його хвилює сон, «невідв'язний, проклятий сон».

Сновидіння Григорія пробуджують у Пимена спогади. Чернець заздрить багатій на події молодості літописця. Із завмиранням серця прислухається він до розповіді старця про вбивство царевича Димитрія. Мимохідь запитує про вік царевича. «Він був би твій ровесник і царствував. Та Бог судив інакше» — відповідає старець. В думках Григорія зароджується лиховісний план захвату царської влади.

 

Картина четверта

 

До корчми на литовському кордоні разом з двома ченцями-втікачами Мисаїлом і Варлаамом приходить Григорій. Він пробирається до Литви. Думка про трон цілковито захопила його.

Випивши добру чарку вина, Варлаам починає буйно співати пісню, згадуючи свої молоді роки. Ченці влаштовуються відпочивати. Григорій розпитує шинкарку про шлях у Литву. Із розмови з нею він довідується, що повсюди розміщені застави.

Це хвилює Григорія. Шинкарка заспокоює його і вказує потаємну стежку за кордон.

Раптом з'являються служиві люди. Ченці та Григорій насторожилися. Пристав розпитує присутніх, що вони за народ. Вислухавши їхні відповіді, він пильно придивляється до Варлаама і сповіщає його, що розшукується чернець-утікач із Москви Гришка Отреп'єв. Пристав вважає, що Варлаам і є цей втікач. Чернець з жахом відмовляється. Тоді пристав пропонує зачитати укази, питаючи, хто грамотний. На це відгукнувся Григорій. Дочитавши до опису прикмет втікача, він називає вік і ознаки свого супутника Варлаама. Стрільці кидаються до Варлаама. Побачивши, що справи кепські, чернець просить дати йому самому прочитати указ. Уважно, по складах, прочитує Варлаам опис, що співпадає з прикметами Григорія. Всі пересвідчуються, що Григорій є біглим ченцем. Але йому вдається втекти.

 

Дія друга

 

Картина п'ята

 

Пoкої царського палацу. Царівна Ксенія плаче за померлим нареченим. Мамка намагається втішити її. Царевич Феодор креслить карту російської держави.

З'являється цар Борис. Він сердечно заспокоює Ксенію. В теплій розмові з сином Борис нагадує, що Феодор — спадкоємець престолу, і, можливо, скоро влада належатиме йому.

Борис залишається на самоті. Його мучать тривожні передчуття:

«Здобув я вищу владу.

Вже шостий рік я царствую спокійно.

Та щастя все нема в засмученій душі...»

Борис міркує про біди, які прийшли в країну під час його правління. Росію охопив страшний голод і мор. Народ кляне на площах його ім'я, вважаючи, що біди — кара божа за вбивство царевича Димитрія.

З'являється ближній боярин. Він повідомляє про прихід Василія Шуйського і його таємну зустріч із боярами та посланцем з Кракова.

Борис у гніві. Шуйський приніс важливі новини: у Литві під ім'ям царевича Димитрія з'явився Самозванець. Це вражає Бориса. Благаннями та погрозами допитується він у Шуйського, чи в Уrличі справді вбитий царевич Димитрій. Шуйський підтверджує це. Він сам розслідував жахливий злочин.

Зоставшись на самоті, Борис терзається докорами совісті, його мучать видіння вбитого царевича.

 

Дія третя

 

Картина шоста

 

Каплиця Сандомирського замку. До Марини Мнішек, дочки польського воєводи, підходить єзуїт Рангоні, посланець Ватикану.

У нього підступні плани. Рангоні наказує Марині примусити закоханого в неї Самозванця обернути «єретиків-москалів» у католицьку віру. Але Марина має власні плани. Рангоні загрожує їй церковним прокляттям, і Марина підкоряється.

 

Картина сьома

 

Самозванець із нетерпінням чекає на Марину, але її все ще немає.

Наближається група магнатів. Марина вимагає від лицарів, щоб вони рушили на Москву. Лицарі клянуться розбити Московське царство і полонити царя Бориса. Вони чекають заклику Самозванця до походу.

Прославляючи рід Мнішеків, магнати покидають сад. Побачивши, Марину одну, Самозванець схвильовано та пристрасно вітає її. Пишномовними речами він намагається переконати Марину в коханні. Але горда шляхтянка відхиляє його зізнання і глузливо питає: «Коли ж царем ти будеш на Москві?»

На всі благання Самозванця Марина радить йому шукати коханок у Москві. Лише престол царів московських може її спокусити. Благання Самозванця набридли Марині, і вона проганяє його: «Геть! Холоп!»

Обурений Самозванець запевняє Марину, що він царевич, і війська уже зібрані, щоб розпочати похід на Москву. Та коли царем він сяде, то буде сміятись і зневажати горду польку, яка втратила царський престол.

Марина схвильована. Ласкаво запевняє вона Самозванця в щирому коханні. Бенкетуюча знать вітає щасливу пару і підносить Самозванцю меч і прапор.

 

Дія четверта

 

Картина восьма

 

Площа перед собором Василія Блаженного. Стомлений, голодний народ гріється біля багаття. З собору виходять люди — серед них Митюха. Він розповідає про відправу в церкві, накладення анафеми на Гришку Отреп'єва і про вічну пам'ять, яку проспівали царевичу Димитрію. Це викликає обурення простого люду, який вважає, що Самозванець і є справжній царевич. Звідусіль чуються розмови про війська Димитрія, які вже близько біля Москви, під Кромами, і погрожують «Борису та виродкам його».

З'являється Юродивий, оточений хлопчиками, які глумляться над ним. Він похваляється копієчкою, яку відбирають діти. Юродивий плаче.

В оточенні бояр виходить із храму Борис. Голодний люд, простягнувши руки до царя, благає хліба. Немов продовження народного горя, чується плач Юродивого, який привертає увагу Бориса.

На запитання, чого він плаче, Юродивий відповідає:

«Хлопчиська вирвали копієчку,

Звели ти їх зарізати,

Як ти колись зарізать звелів царевича».

Юродивого хапає варта. Борис зупиняє її і просить блаженного молитися за нього.

«Ні, Борисе, то гріх, то гріх, Борисе!

То гріх молитись за царя Ірода!

Богородиця не велить».

 

 

Картина дев'ята

 

У Московському Кремлі зібралася боярська дума. Бояри намагаються вирішити долю Самозванця. Сперечаються. Всі жалкують, що немає Шуйського. А ось і він. Шуйський зворушено розповідає про дивну хворобу царя Бориса, який в страшних муках і стражданнях відганяє привід царевича: «Цур, дитя!» Раптом з'являється і сам цар.

Отямившись, Борис Годунов звертається до бояр. Шуйський пропонує вислухати ченця, який має викрити велику таємницю. Борис погоджується. З’являється Пимен. Він розповідає про пастуха, який змалку був незрячий. У сні він почув голос царевича Димитрія, який просив помолитися над його могилою. Пастух вирушив до Углича і, помолившись, прозрів.

Згадка в розповіді Пимена про Димитрія зовсім позбавила Бориса сил. Відчуваючи наближення смерті, він наказує покликати сина і бажає прийняти схиму.

Прощаючись з Феодором, Борис радить йому не довіряти боярам, пильно стежити за стосунками з Литвою, карати зраду, строго вести суд народний, шанувати святих угодників божих та стояти за віру православну.

У страшних муках Борис помирає.

«Я розумію народ як велику особистість, одухотворену спільною ідеєю. Це моє завдання. Я спробував вирішити його в опері...» — так написав на одному з примірників клавіру «Бориса Годунова» Модест Петрович Мусоргський, один з найвидатніших композиторів XIX століття, автор опер, які й до сьогодні посідають чільне місце в репертуарі найбільших театрів. Його «Хованщина», «Борис Годунов», «Сорочинський ярмарок» становлять золотий фонд не тільки російської, а й всієї світової культури, нові й нові покоління співаків, диригентів і режисерів звертаються до цих, наскрізь пройнятих відчуттям життя, історичної і побутової правди, творів — бурхливої стихії музики і вірних, наче вихоплених з гущі буття, характерів.

 

З БІОГРАФІЇ КОМПОЗИТОРА

 

Модест Петрович Мусоргський народився 9 березня 1839 року у старовинній дворянській сім'ї (серед родичів матері був і знаменитий полководець М. І. Кутузов). Отримавши прекрасну домашню освіту, поступає спочатку в юнкерську, а згодом у школу гвардійських підпрапорщиків, стає офіцером привілейованого Преображенського полку. В ті роки Модест Мусоргський мало чим відрізняється від так званої «золотої молоді» — вишукані манери, знання модних французьких (і абсолютна байдужість до російських) літературних та мистецьких новин, мова, так щиро збагачена французькими та англійськими словами, мало не щовечірні світські раути, бали і, невід'ємні від тогочасного життя аристократії, карти — такою була його юність.

Але на відміну від дуже багатьох своїх ровесників, Модест Мусоргський мав і серйозне захоплення, яким стала музика... Майбутній композитор, разом з навчанням у Петропавлівській школі гвардійських підпрапорщиків, закінчує ще й курс навчання у відомого на той час педагога-піаніста Антона Герке.

У 17 років Модест Мусоргський отримує перший офіцерський чин. Розпочинається його військова кар'єра. Як писав перший біограф композитора М. Компанейський, в Преображенському полку панували «...муштра, військовий балет, візити, танці, карти, пиятика, політичні амури в пошуках багатої графині, чи, на крайній випадок, грошовитої купчихи. Мусоргський сповна засвоїв зовнішні достоїнства преображенського офіцера: мав вишукані манери, ходив на пальцях півником, зодягався франтиком, чудово говорив по-французьки, ще ліпше танцював, грав блискуче на фортепіано і прекрасно співав... до того ж кинув сумнівні заняття німецькою філософією, славне майбутнє йому посміхалося...»

І все ж, Модест Мусоргський уже тоді відчув себе чужим в офіцерському оточенні. Усе те був тільки зовнішній лоск. Він починає відчувати серйозну зацікавленість музикою. Незабаром знайомиться з О. Бородіним, а трохи пізніше — з Олександром Сергійовичем Даргомижським. Ця зустріч стала, можна сказати, визначальною у біографії юного Мусоргського. Під впливом його ранньої опери «Есмеральда», майбутній автор «Бориса Годунова» береться написати музично-сценічний твір за мотивами роману В. Гюго «Ганс-ісландець». Але поки що йому підвладні тільки малі жанри (у 1856 році М. Мусоргський написав свій перший романс «Де ти, зірочка» на слова М. Грекова), згодом він почне писати музику до трагедії Софокла «Едіп».

У 1858 році дев'ятнадцятирічний юнак вирішує порвати з армією і повністю присвятити себе музиці. З трудом Мусоргський добивається відставки. До речі, цей крок не схвалили і його друзі — Кюї, Бородін, Балакирєв. Але справу зроблено. Модест Петрович Мусоргський вливається в гурток Балакирєва, стає одним з найпалкіших прихильників національного російського мистецтва. До всього юнак поділяє ідеї М. Чернишевського, викладені у романі «Що робити?». Разом з кількома однодумцями створює комуну, де захоплюються новими соціальними і науковими ідеями, запально дискутують над книгами Дарвіна, Гольбаха, обговорюють новинки російської літератури.

У 1860 році в одному з концертів Російського музичного товариства виконується скерцо М. Мусоргського. Це був дебют молодого композитора на професійній сцені.

Спілкування з О. Бородіним, М. Балакирєвим, Ц. Кюї, М. Римським-Корсаковим, В. Стасовим, художником Мясоєдовим відіграло дуже велику роль у формуванні світогляду композитора, напряму його подальших творчих пошуків.

 

ШЛЯХ ДО «БОРИСА ГОДУНОВА»

 

Написавши кілька пісень і романсів, серед яких такі шедеври, як «Спи, засни, селянський син», «Калістрат», «Свєтік Савишна», «Гопак». «Пісня Яреми» (на сл. Т. Шевченка), «Семінарист», Модест Мусоргський захоплено починає роботу над оперою «Саламбо» за мотивами роману Густава Флобера. Незважаючи на значну кількість цікавих фрагментів, композитор не завершив цього твору, «охолонувши» за власними словами «до історії далекого Карфагену». Все серйозніше і серйозніше захоплюється композитор вітчизняною історією.

На зламі 60-х років XIX століття відчувається заглиблений інтерес передової російської громадськості до минулого народу, до того, якими шляхами йшла Росія. Свідченням цього стало й те, що ряд композиторів зацікавилися саме вітчизняною історичною тематикою. Бородін обмірковує сюжет «Царевої нареченої», Римський-Корсаков приступає до роботи над своєю першою оперою «Псковитянка». Мусоргський захоплено обдумує ідею В. Нікольського звернутися до поетичної трагедії О. Пушкіна «Борис Годунов».

 

ІСТОРИЧНИЙ ФОН ОПЕРИ

 

У 1584 році помер Іван Грозний. Після нього залишилося два сини — слабоумний Федір від першої дружини Анастасії Романової і півторарічний Дмитро від сьомої (згідно церковним канонам уже незаконної дружини) Марії Нагої. Ще при житті грізного і розбещеного царя, Дмитру визначається удільне князівство — Углич. Новим царем став Федір. Реальна влада опиняється в руках Федора Годунова, брата цариці Ірини, який чудово знає, що цар проживе недовго, і вінець перейде малолітньому Дмитрію, а влада, у свою чергу, — Нагим. І ось, 15 травня 1591 року, восьмирічного царевича Дмитрія знаходять серед двору мертвим — з перерізаним ножем горлом (офіційна версія, санкціонована самим Борисом Годуновим, — царевич страждав падучою і під час приступу хвороби впав на лезо ножа). Але ні тоді, тим паче — пізніше, цьому ніхто не віритиме. Борис ввійде в історію убивцею Дмитрія.

Зі смертю царевича, останнього з династії Рюриковичів (Федір був бездітним), перед Борисом відкриваються хиткі, але реальні перспективи зайняти російський престол. Ще протягом восьми років (до 6 січня 1598 року — дня смерті Федора Іоановича) Борис Годунов спритно розчищає собі дорогу до заповітної шапки Мономаха, усуваючи одного за одним більш законних претендентів на російський трон.

Ставши царем, Борис Годунов розумів непевність свого вінценосного становища. Адже він був не спадкоємним, а обраним царем, і боярська знать, і народ знали, яким шляхом цього досягнуто. Не випадкові в Пушкіна слова про царя Ірода-дитя та вбивцю. Для сучасників Борис Годунов був узурпатором влади. Над діями нового царя повсякчас витатиме тінь убієнного Дмитрія. А з часом вона стане «плоттю й кров'ю» в особі Лжедмитрія, виллється у цілий ланцюг кровопролитних подій російсько-польської війни.

Борис чудово розумів, що влада не є сама по собі, що вона виражає інтереси політичних сил. Сівши на трон, цар балансує між знатним боярством і народом, прагнучи заручитися підтримкою й тих, й інших. Недовге царювання Годунова ознаменувалося багатьма подіями: за Іртиш було відкинуто войовничі племена хана Кочума, що дозволило Росії приєднати Сибірське ханство і значно розсунути східні кордони. В значній мірі були врегульовані стосунки з Турцією і Кримом, заключено 20-річне перемир'я з Річчю Посполитою. Борис виявляє зацікавленість культурою, освітою і розвитком західної цивілізації, заохочує приїзд в Росію не тільки іноземних купців, але й учених, першим серед російських правителів відправляє за кордон «по науку» кількох дворянських дітей.

Борису Годунову, дякуючи гнучкості своєї політики, вдалося стабілізувати верхівку знаті, згуртувати її біля свого трону. Та все ж... 1601 рік видався страшним. Незвично ранні морози винищили майже всі посіви озимини. На Русі розпочався нечуваний голод, який продовжувався кілька років. Тільки в Москві в «скуделицях» (у братських могилах) було поховано понад 120 тис. чоловік. Сучасники вважали, що в голодні роки вимерла «третя частина царства Московського». Свавілля дворянства, його повна байдужість до народної біди підірвали починання Бориса хоч якось полегшити становище селянства. У 1603 році Росія стає ареною повстанського руху під керівництвом Хлопка. Тим часом на політичній арені з'являється постать авантюриста, колишнього ченця Чудова монастиря Гришки Отреп'єва, який видає себе за чудом врятованого царевича Дмитрія. Так званого Лжедмитрія, грізного ворога Бориса Годунова, таємно підтримує знатне російське боярство і відверто — польський король Сигізмунд III та єзуїти. Починається остання, може, найдраматичніша сторінка біографії Бориса Годунова. Втративши політичну опору в народі, серед дворянства і служилого люду, колись енергійний і діловий Борис робить помилку за помилкою. Значною мірою підупало фізичне та духовне здоров'я царя. Пушкін нічого не вигадував, зображуючи страшні картини «царських видінь». Шукаючи виходу з ситуації, яка склалася, Борис Годунов кидається в чаклунство і чорнокнижжя, наносячи своїй репутації останній, непоправний удар.

13 квітня 1605 року після семилітнього царювання, маючи 63 роки життя, Борис Годунов раптово помер. Його син Федір, як і колись царевич Дмитрій, через кілька днів по тому загинув від рук убивць. Завершилося не тільки життя Бориса і незміцнілої його династії, але й ще одна трагічна сторінка російської історії.

 

СТВОРЕННЯ ОПЕРИ «БОРИС ГОДУНОВ»

 

Між «Борисом Годуновим» О. Пушкіна і «Борисом Годуновим» М. Мусоргського лежала відстань у п'ятдесят років. Здавалося б, не так багато. Але це був час для Росії особливий, час, який дозволив осмислити драму поета «з середини», зрозуміти її істинний смисл, а водночас і нову для історикографії категорію — народ.

Це був час між грудневим повстанням 1826 року (драму Пушкін закінчив 7 листопада 1825 року) і початком активного руху народників, в параметри якого входила Кримська війна і селянські рухи після лютневого маніфесту 1861 року про скасування в Росії кріпацтва.

Актуальність пушкінського «Бориса» розглядалась Мусоргським не стільки історично, як соціально: на арену політичного життя все владніше і владніше виходив народ, маси. Не випадково, консервативні кола зустріли нову оперу так агресивно.

У жовтні 1808 року М. Мусоргський приступає до роботи над «Борисом Годуновим». Пишеться йому легко — композитор живе в матеріалі, відчуваючи себе співучасником подій далекого минулого. Десь в кінці травня 1860 року Модест Мусоргський завершує клавір і приступає до інструментовки. Таким чином на створення «Бориса Годунова» пішло 9 місяців напруженої праці, по-справжньому щасливого для життя Мусоргського.

Навесні 1870 року опера уже знаходиться в дирекції імператорських театрів у Петербурзі. Композитор з нетерпінням чекає на відповідь. Як і треба було сподіватися, новий твір імператорський театр не прийняв. Помине ще кілька років, перш ніж передовій музичній громадськості вдасться зламати опір чиновників від мистецтва. Тільки в січні 1874 року, завдяки клопотанню видатної російської співачки Ю. Платонової, опера прозвучала на петербурзькій сцені. М. А. Римський-Корсаков писав у своєму «Літописі», що невдовзі по прем'єрі «оперу спочатку підкоротили, вилучивши чудову сцену під Кромами, а років за два по тому, бог зна чому, перестали давати, хоч успіхом вона користувалась постійним і виконання її Петровим, а після його смерті - Ф. І. Стравінським, Платановою, Комісаржевським та іншими -було прекрасне. Ходили чутки, що опера не подобається царевій родині, натякали, що сюжет її, неприємний цензурі». Й справді. Прем'єра «Бориса Годунова» 1874 року йшла без таких сцен, як «У келії» та «Біля Васілія Блаженного». У 1890 році Олександр ІІІ власноручно викреслив оперу Модеста Мусоргського з репертуарного плану імператорських театрів. До революції «Борис Годунов» жодного разу у повному вигляді так і не йшов, навіть у приватній опері Мамонтова, яка дала світу Бориса Годунова — Шаляпіна. До речі, про це слід сказати окремо, адже 7 грудня 1898 року особлива дата в сценічній біографії «Бориса Годунова». Участь у виставі Федора Шаляпіна зробила оперу справді монументальною, епічною. Згодом геніальний співак виконає у «Борисі» усі басові партії — Пимена, Варлаама, Пристава. Дякуючи Шаляпіну розпочинається нова епоха в історії «Бориса Годунова», тріумфальний шлях опери на найбільших сценах світу. Успіх Шаляпіна залежав не тільки від безмежних вокальних та артистичних даних митця, але й від того, що він одним з перших зрозумів і відчув сутність новаторського пошуку Модеста Мусоргського, геніального творця оперного реалізму.

Твір підкоряв правдивістю, глибиною розуміння історичного процесу, реалістичним і живим змалюванням типів. Але головним в ньому було, зрозуміло, широкий епічний показ народу як рушійної сили історії. У Пушкіна, який своїм «Борисом» реформував російську драматургію, «народ мовчить», у Мусоргського він повстає проти царя-Ірода, проти Бориса. І це відповідало духу епохи, духовним пориванням мас і новому співвідношенню сил на зламі 70-х років XIX століття. Мусоргський проводить яскраву і недвозначну паралель між XVII і XIX століттями, між заграванням і обманом простого народу Борисом і селянською реформою 1861 року.

Київська сцена знала кілька інтерпретацій «Бориса Годунова» і таких блискучих виконавців заглавної партії як Михайло Гришко, Борис Гмиря, Андрій Кикоть, Олександр Загребельний, Анатолій Кочерга, Валентин Пивоваров, Микола Шопша, Тарас Штонда, Сергій Магера.

 

Василь ТУРКЕВИЧ,
заслужений діяч мистецтв України