Афіша театру

Опера на 1 дію
Початок: 13.01.2017 - 19:00
Завершення: 21:00
Виконується російською мовою
Алєко
Сергій Рахманінов
Алєко

Лібрето Володимира Немировича-Данченка за поемою Олександра Пушкіна «Цигани».

Прем’єра на київській сцені відбулася 19 березня 2010 р.

  • Режисери, які ведуть виставу:
  • КОВНІР Вікторія
  • МОНЄТОВА-ФЕДОРОВА Ольга
  • Суфлери:
  • БУДЗЯК Роман
  • ГОНЦОВСЬКА Наталія

 

СТИСЛИЙ ЗМІСТ

 

До безтями покохав Алєко молоду чарівну циганку Земфіру і пішов за нею до її табору. З того часу, забувши про все на світі, мандрує він разом з циганами, ставши воль­ним  мешканцем світу.

Але зрадлива красуня дуже скоро забула свої клятви, її серце належить тепер іншому — молодому вродливому циганові.

Свою печаль і тугу звіряє Алєко старому батькові Земфіри. І чує у відповідь не менш сумну сповідь. Давно-давно, коли ще старий циган був молодим, мав він кохану дружину Маріулу, яку палко любив. Та тільки рік його любила Маріула. Не оцінила циганка вірного кохання свого чоловіка та зрадила його. Заставши її у обіймах іншого, він мовчки пішов геть, затамувавши в пораненому серці гнів і біль. І не помстився навіть за образу, дозволив коханцям втекти.

О ні, Алєко іншої вдачі — він не вміє прощати, а за зраду розплатиться кров'ю, хоч в помсті знайде насолоду. Темної ночі не спиться Алєко і він виходить з намету. Здаля помітив він дві тіні. Так, це його Земфіра з молодим циганом. Гнів закипів у його серці, оволодів почуттями, і розлючений Алєко вбиває щасливих коханців.

Цигани народ волелюбний, прямий і одвертий. Весь табір висловив свій осуд — убивці немає місця серед них. Але, не бажаючи мститись смертю за смерть, цигани рушили далі, назавжди вигнавши з свого табору Алєко. Сумний і самотній лишився він наодинці зі своїми гіркими думами, охоплений горем і відчаєм.

 

ДІАМАНТ РАХМАНІНОВСЬКОЇ СПАДЩИНИ

 

                 Дивна річ, але російські композитори, які чутливо ставилися до європейських тенденцій в оперному мистецтві, особливо в другій половині ХІХ століття, чомусь майже повністю ігнорували таку дивовижну в естетично-психологічному плані течію як веризм. Можна на пальцях однієї руки перерахувати російські твори у цьому жанрі. Але серед них є одна опера, яка була не тільки першою російською веристичною оперою, але й за глибиною психологізму і внутрішньою драматургією почуттів заслужено здобула право знаходитися серед найкращих творів цього жанру в світовому вимірі. Мова йде про «Алєко» Сергія Рахманінова (1873-1943), створеної за мотивами дуже популярної серед композиторів не тільки російських, але й європейських, - поемою Олександра Пушкіна «Цигани» На пушкінський сюжет написано чотирнадцять опер, два балети, оркестрова і хорова сюїти, майже двадцять романсів. Проте найглибшу музичну інтерпретацію твору здійснив Сергій Рахманінов, обравши цей пушкінський твір для опери (лібрето – видатного російського режисера Володимира Немировича-Данченка), якою мав прозвітувати про завершення навчання в Московській консерваторії (1892).

                 Молодий композитор, який уже мав у доробку Концерт для фортепіано з оркестром, «Юнацьку симфонію», симфонічну поему «Князь Ростислав» за мотивами однойменної балади О.Толстого, за сімнадцять днів написав й оркестрував блискучу в художній довершеності одноактну оперу, за яку був удостоєний Золотої медалі Московської консерваторії і права на занесення його прізвища на мармурову дошку найкращих випускників уславленого музичного закладу. Вже через рік (27 квітня 1893 р.) «Алєко» поставив Московський Большой театр. Оперу дуже тепло сприйняла публіка. Свого юного колегу привітав Петро Чайковський, передрікаючи йому велике творче майбутнє. Мабуть, не без його участі відразу після московської прем’єри Сергій Рахманінов отримав пропозицію про постановку «Алєко» й на київській сцені. Унікальністю цієї постановки стало те, що прем’єрною виставою, яка відбулася 18 жовтня 1893 року, диригував автор. Це був дебют Сергія Рахманінова як оперного диригента, про що композитор згадуватиме протягом усього свого подальшого мистецького життя, відзначаючи творчий потенціал київської трупи, яка вповні і дуже яскраво розкрила його партитуру. Газета «Киевлянин» відзначила великий успіх опери: «Тріумф Рахманінова був незаперечним. Публіка, оркестр і вокалісти влаштували йому найтеплішу і найщирішу овацію із дощем квітів, підкиданням та тушем. Викликам, здавалося, не буде кінця...»

                 Блискуче музичне обдарування поставило Сергія Рахманінова в коло найвидатніших музичних діячів Росії. Разом із О.Скрябіним він ділить тогочасний олімп фортепіанного виконавства, диригує найскладнішими симфонічними творами, пише вокальну й інструментальну музику, багато гастролює по Росії і за рубежем. Якийсь час очолює симфонічний оркестру Лондонської філармонії, розкриває свій талант оперного диригента у Московській приватній опері Сави Мамонтова, здійснивши цікаві інтерпретації «Русалки», «Майської ночі», «Кармен». У 1905 році його запрошують диригентом Московського Большого театру, де поставив опери «Життя за царя», «Русалка», «Борис Годунов», «Пікова дама», а також власні опери «Франческа да Раміні» та «Скупий рицар», пише поему для оркестру, хору і солістів «Дзвони», яка, до речі, прикрашає сучасний репертуар Національної опери України і неодноразова виконувалася колективом в багатьох європейських країнах, виношує задуми створити опери  «Саламбо» (за Г.Флобером) та «Монна Ванна» за сюжетом дуже модного в той час бельгійського письменника М.Метерлінка. На жаль, обидві опери так і не були завершені, занадто щільними і напруженими протягом всього наступного життя складалися гастрольні виступи Сергія Рахманінова як диригента і піаніста.

                 Після Москви і Києва опера «Алєко» прозвучала на сцені Таврійського палацу в Санкт-Петербурзі за участю Федора Шаляпіна та видатної співачки київської опери Марії Дейші-Сіоницької в рамках святкування 100-ліття від дня народження О.С.Пушкіна.

                 Герої опери Сергія Рахманінова розкриваються в руслі характерного для мистецтва кінця ХІХ століття мелодраматизму. Водночас критика відзначила в творі молодого композитора «тургенівський психологізм» і так званий апухтінський надрив, що, власне, і зробило її такою популярною серед тогочасної публіки.

                 Відомий російський музичний критик М.Кашкін відзначив після прем’єри опери «Алєко» на московській сцені, що молодому композитору, ще практично незнаному нікому, вдалося створити оперу високої психологічної напруги, створити самобутні і гранично цільні образи, які донесли слухачам красу і силу почуттів героїв, наповнити лаконічний сюжет глибокими почуттями, розкрити драматургію...

                 Розпочинається блискуча сценічна історія першої опери Сергія Рахманінова, яка й до сьогодні прикрашає сцени багатьох театрів, хоч вже в тридцятих роках композитор, який набув велетенського музичного досвіду, не раз заявляв, що вважає «Алєко» не більше як спробою наблизитися до великого оперного жанру. Хотів дописати до свого твору пролог, який би дав розуміння як і звідки з’явився в творі Алєко, який для багатьох глядачів ставав поетичним уособленням самого Пушкіна, особливо тих, хто знав з яким зацікавленням Пушкін ставився до побуту циган, їхніх традицій і волелюбності. Своєрідною кульмінацією як поеми, так і опери стає промовиста фраза «Ми дикі, і нема у нас законів...» Проте щільний графік виступів С.Рахманінова як піаніста і диригента, не сприяв такому задуму. Принаймні, у 1936 році він відмовив ініціаторам постановки опери «Алєко» в Парижі.

                 Після досить тривалої перерви (на той час перешкодою до подальших постановок став факт перебування композитора за рубежем і категоричне небажання повертатися в комуністичну Росію) опера «Алєко» знову з’явилась в репертуарі київського театру. Це був 1937 рік, відзначалося століття від дня смерті Олександра Пушкіна. Проте опера, постановку якої здійснили диригент В.Йориш, режисер О.Колодуб та художник Г.Кігель, а головні партії виконували Михайло Донець, Андрій Іванов, Оксана Петрусенко не затрималася в репертуарі. У 1961 році «Алєко» знову почули на київській сцені. Постановка була досить яскравою в усіх виявах. Після десятирічної перерви оркестр зустрівся з блискучим диригентом Костянтином Сімеоновим, який підніс музику С.Рахманінова до захмарних вершин проникнення в колорит партитури і її розкриття. Разом з «Алєко» було поставлено одноактний балет «Симфонічні танці» в хореографії Олени Тангієвої-Бірзнієк, і таким чином публіка отримала можливість насолоджуватися музикою Сергія Рахманінова різних періодів. Головні партії виконали Лілія Лобанова (Земфіра), Володимир Тимохін (Молодий циган),  Микола Ворвулєв (Алєко), В.Матвєєв (Старий циган). Поставила оперу режисер Ірина Молостова, яка зуміла надати сюжету наскрізної дії, хоча й не змогла подолати «циганської барвистості», що суттєво знизила психологізм дії і почуттів.

                 Минають роки, десятиліття, минуло навіть століття від композиторського дебюту видатного російського композитора Сергія Рахманінова. Але його творчість залишається в контексті світового музичного простору, в чому переконує й зацікавленість Національної опери України його першою оперою, яка попри різні мистецькі віяння і напрями не втратила своєї мистецької цінності, доносить нам не тільки екзотичну тему життя циган, але й дещо більше – глибоку, красиву, сповнену почуття музику. Творчість Сергія Рахманінова мала великий вплив на європейську композиторську школу, фортепіанне і диригентське виконавство, ввібрала в себе як гуманістичні традиції найвидатніших оперних творів російських композиторів другої половини ХІХ століття, так і стрімкий пошук нових виражальних засобів досить буремного і сповненого протиріч ХХ століття.

 

Василь ТУРКЕВИЧ,

заслужений діяч мистецтв України