Афіша театру

СТИСЛИЙ ЗМІСТ

Дія перша

Біля поштової станції в Ам'єні зібралася строката юрба веселих городян, студентів, дівчат. Студент Едмонд, над яким усі потішаються, співає мадригал про любов та молодість. До нього підходить де Гріє – шляхетний, але бідний юнак, у якого ще не було ні любовних пригод, ні кохання, що викликає жарти друзів-студентів.

Прибуває диліжанс, з якого виходять сержант королівської гвардії Лєско, його сестра – чарівна Манон та багатий державний скарбник Геронт. Вражений її красою, де Гріє несміливо підходить до дівчини. Манон зі смутком розповідає, що родина у супроводі брата відправляє її до монастиря. Схвильований де Гріє обіцяє звільнити дівчину від монастирської неволі. Манон кличе брат, але вона обіцяє повернутися до юнака.

Серце де Гріє сповнене коханням, він співає любовний романс, а Едмонд і студенти кепкують з нього. Тим часом старий скарбник Геронт щось шепоче трактирнику. Він замовляє екіпаж, щоб викрасти Манон, яка дуже сподобалася йому ще під час подорожі. Він впевнений у владі свого золота, йому й на гадку не спадає, чи захоче Манон тікати з чоловіком такого поважного віку. На його думку, гроші дозволять подолати всі перешкоди.

Сп'янілий брат Манон грає в карти і не звертає увагу на сестру, яка непомітно вислизає із трактиру і поспішає на зустріч з де Гріє. Палка пристрасть юнака захопила Манон. Закохані, яким допоміг Едмонд, від'їжджають в екіпажі, що винайняв Геронт. Коли той нарешті схаменувся, екіпаж уже був далеко.

Дія друга

Незважаючи на жагуче кохання, Манон виявилася не готовою розділити бідність з де Гріє і під впливом брата прийняла залицяння старого скарбника. Вона живе у розкішному палаці Геронта.

Сержант Лєско не прорахувався, адже гаманець Геронта невичерпний. Брат жартами розважає Манон, краса якої виявилася для нього дуже прибутковою. Поблажливо говорить він про невдаху де Гріє, який, врешті, виявився милим та щирим хлопцем. Хоч у палаці краще, ніж у бідності, Манон не може забути гарячі поцілунки молодого кавалера. Зрозумівши смуток сестри, Лєско, маючи в кишені золото Геронта, погоджується на деяке посередництво між сестрою і покинутим де Гріє.

Пихатий багатій Геронт кожного ранку, ніби знатний пан, наслідує церемонію "королівського ранкового одягання", яка відбувається у Версалі. Він входить до будуару своєї коханки Манон, де спостерігає за уроком танців, та дарує пташку у клітці. Цей образ переслідує молоду дівчину, яка, немов та пташка, не може літати вільно, бо полонянка...

Раптово з'являється де Гріє. Манон кидається в обійми коханого. Декілька слів про кохання – і де Гріє готовий забути про зраду.

В палких обіймах закохані забувають про небезпеку. Зненацька повертається Геронт, але Манон сміється над ним. Роздратований старий скарбник йде, але обіцяє помститися.

Залишившись наодинці з Манон, де Гріє благає її негайно полишити розкішний палац й тікати. Із тривожною звісткою вбігає сержант Лєско. Геронт, обвинувативши Манон у розпусті, домагається її покарання. Треба поспішати. Незважаючи на прохання де Гріє, не брати жодної речі, що належать Геронту, Манон забирає подаровані їй коштовності.

Втікачі наштовхуються на солдат. Під сміх Геронта, Манон заарештовують. Де Гріє намагається завадити цьому, але Лєско стримує юнака, обіцяючи згодом врятувати Манон!

Дія третя

Картина перша

У Гаврі має відійти корабель, на якому нещасні засланці попливуть до далекої, тоді ще безлюдної Америки. Де Гріє та Лєско стежать за в'язницею, де очікують вирішення своїх доль жінки, яких мають відправити до колонії. Серед них і Манон.

Де Гріє і сержант Лєско хочуть підкупити охорону та організувати втечу Манон.

За ґратами з'являється Манон, яку повідомляють про втечу. Але план зривається. По тривозі стража вибігає на площу.

Засуджених на заслання жінок, женуть на корабель. Серед вигнанців з людського суспільства й Манон. Вона прощається з де Гріє, який, мов божевільний, плаче та благає не розлучати його з коханою.

Капітан корабля зглянувся на благання де Гріє й дозволив супроводжувати Манон до заслання.

Картина друга

Немає спокою Манон та де Гріє й за океаном. Після багатьох поневірянь вони змушені знову тікати - цього разу в пустелю.

Змучені спрагою й голодом, закохані падають без сил. Життя залишає їх. Очищена стражданнями, Манон помирає на руках де Гріє, над яким потемніло небо.

"Провину мою поглине час, гріхи мої забудуться. Але любов моя житиме вічно".

ПРО ОПЕРУ ДЖ. ПУЧЧІНІ «МАНОН ЛЄСКО»

“Потрібно думати про лірику, про музичний театр.
Поетизувати все, що можливо, привносити лірику.
Мрію про щось велике, нове, хвилююче
й ще ніколи не бачене. Знайду.”

З листа Дж. Пуччіні до В.Сольдані

Безсумнівно Джакомо Пуччіні – один з найвизначніших оперних композиторів свого часу. Серед майстрів цього жанру, яких подарувала світу Італія, Дж. Пуччіні сміливо можна назвати композитором рідкісної, незвичайної долі. Довгі роки мовчання й пошуків свого стилю. Несподіваний злет “Манон Лєско”. Величезний успіх “Богеми” і наступних за нею опер “Тоски”, “Мадам Баттерфлай”. Палка любов широкого глядацького загалу, бурхливі оплески в оперних залах усього світу... І одночасно – суворі відгуки знавців, які поспішно виключили композитора із розряду “великих”. Суспільне визнання – і тяжке тавро “другосортності”! Проте думка публіки була незмінною й одностайною. Вона захоплювалася Дж. Пуччіні. Творчість композитора оточена ореолом загального захоплення й зараз, через багато років після його смерті. На доказ можна привести наступний факт: за виключенням декількох юнацьких спроб, всі твори Дж. Пуччіні й понині збереглися у репертуарі оперних театрів.

Джакомо Пуччіні народився 22 грудня 1858 року на півночі Італії в місті Лукка провінції Тоскана у сім’ї спадкових інтелігентів. Ще його прапрадід, що жив у тому самому місті в середині ХVІІІ століття, був відомим церковним композитором і диригентом хору кафедрального собору. З того часу всі Пуччіні – з покоління в покоління передавали у спадок професію композитора й звання «музиканта республіки Лукка». Батько – Микеле Пуччіні, який написав та поставив дві свої опери та заснував музичну школу в рідному місті, користувався великою повагою у місті. Але коли цей обдарований музикант раптово помер, його вдова, Альбіна із шістьома маленькими дітьми залишилася без засобів до існування. За сімейною традицією саме він – старший хлопчик у родині – мав одержати серйозну композиторську освіту. Для бідної вдови це було просто нездійсненне завдання. Але Альбіна Пуччіні-Маджи зробила все можливе, щоб виконати волю покійного чоловіка.

У маленькому містечку шлях до музичної освіти видавався особливо складним. Юний Джакомо співав у церковному хорі, заробляв грою на органі. Як талановитого органіста Джакомо стали запрошувати в інші церкви Лукки, навіть інші міста. Юнакові пощастило потрапити до освіченого й турботливого педагога-органіста Карло Анджелоні. У стінах Луккського музичного інституту імені Паччіні юнак ознайомився з основами гармонії й інструментування. Тут він написав свої перші твори – в основному хори релігійного змісту. В 1876 році молодий Пуччіні побачив постановку «Аїди» Дж. Верді, яка справила на нього грандіозне враження – ця подія визначила всю подальшу долю музиканта. У той вечір Джакомо твердо вирішив стати композитором.

22-літнім юнаком Дж. Пуччіні покинув рідну Лукку, одержавши диплом про закінчення інституту. Мати виклопотала йому королівську стипендію для вступу до Міланської консерваторії. Легко склавши іспити, Джакомо був прийнятий у прославлену консерваторію Італії. З 1880 по 1883 рік Дж. Пуччині вчився у великих майстрів – А. Понкіеллі, А. Баццині. А. Понкіеллі вірно розпізнав характер обдарування учня. Він не раз говорив Джакомо, що йому варто працювати саме в оперному жанрі. Дж. Пуччіні й сам мріяв про створення опери, але для цього необхідно було мати лібрето, що коштувало не малих грошей. Допоміг Понкіеллі, який запропонував молодого мало відомого поета-лібретиста Ф. Фонтана, який ще не претендував на високі гонорари. В 1883 році Дж. Пуччіні розпочав роботу над своєю першою оперою «Вілліси». 31 травня 1884 року вона була представлена на сцені міланского театру «Даль Верме». Оперний дебют був досить вдалим. Але більше важливим здобутком прем’єри можна вважати те, що було встановлено міцний зв'язок з найбільшим італійським музичним видавцем Дж. Рікорді. Можна сказати, що саме він став першовідкривачем таланту Дж. Пуччіні.

Над другою своєю оперою «Едгар», композитор працював чотири роки. Вона була поставлена на сцені міланского театру «Ла Скала». І хоч прем'єра 21 квітня 1889 року пройшла без особливого успіху, усі зрозуміли що італійська музична культура отримала талановитого композитора, який має широкі творчі перспективи і яскравий самобутній талант.

Під час пошуків нового оперного сюжету Дж. Пуччіні прочитав роман абата Прево «Історія кавалера де Гріє й Манон Лєско». І захопився сюжетом. Це було те, що він шукав.

Твір Прево не раз привертав увагу драматургів і композиторів. Ще в ХVІІІ столітті роман інсценував І. Брандес (1765). В наступному столітті зворушливий і авантюрний сюжет «Манон Лєско» був пристосований і для музичного театру, головним чином французького: так, слідом за балетом «Манон Лєско» Ф. Галеві (1830) з'явилась опера Д. Обера на цей же сюжет (1830) і, нарешті широко відома опера Ж. Массне (1884).

Молодий Дж. Пуччіні виявив неабияку сміливість, наважившись на творче суперництво з уславленим французьким композитором Жюлем Массне.

Значну роль у житті Дж. Пуччіні відіграло одруження з Ельвірою Бонтурі – жінці, яка зробила все можливе, щоб створити йому ідеальні умови для творчості. Роки роботи над «Манон» були найщасливішим періодом життя композитора. Це були роки романтичного захоплення Ельвірою, народження їхнього первістка – сина Антоніо. Оперу Дж. Пуччіні писав швидко, з надзвичайним захопленням, і завершив уже восени 1892 року. Композитор працював над «Манон» у Торре дель Лаго, у Луцці, Милані, альпійському селищі Кіассо.

У «Манон Лєско» Дж. Пуччіні виявив себе як досвідчений музичний драматург, пред'являючий цілком усвідомлені вимоги своїм лібретистам. Жодна його опера не викликала таких запальних дискутів з лібретистами, змін, перепланувань, як «Манон». Справа доходила до рішучих непорозумінь із авторами текстів. Зрештою, лібрето з'явилося в пресі без підпису, бо в його створенні брали участь п'ять авторів: спочатку сценарист М.Прага, скомпонував драматургічний план опери, потім поет Д. Оліва виклав все це віршами. Коли ж незадоволений композитор став вносити власні зміни, виник конфлікт. Дж. Пуччіні змушений був відмовитися від послуг попередніх співавторів і залучити досвідчених драматургів Л. Ілліку та Дж. Джакозу, які й завершили текст лібрето разом із композитором і видавцем Дж. Рікорді. Дж. Пуччіні не був офіційним автором або співавтором жодного лібрето своїх опер. Проте, починаючи з «Манон», він фактично керував роботою над створенням літературної основи всіх своїх творів.

Та головне – тим часом народжувалася чарівна музика.

«Манон Лєско» Дж. Пуччіні властиві усі основні особливості його творчого почерку. Це лірико-драматична опера. У центрі твору «портрет» героїні – Манон Лєско. Опера просякнута властивим Пуччіні психологічним реалізмом, гуманізмом, глибоким співчуттям до людей, які страждають. З граничною гостротою композитор розкриває тему краху ілюзій. В «Манон» втілена тема краху ілюзій головної героїні, сповненої кохання і віри в щасливе життя. Із цим зв'язаний типовий для першого періоду творчості Дж. Пуччіні розвиток драматургії – від світла до темряви.

Характерні риси форми й стилю опери – невеликі аріозо, пісенні епізоди, динамічні масові сцени, система лейтмотивів, яка єднає музичне тло опери.

1 лютого 1893 року відбулася прем’єра “Манон Лєско”, під управлінням диригента Алессандро Поме на сцені Королівського театру в Туріні. Головну партію Манон виконувала Чезіра Феррані. Успіх був тріумфальним. Автор виходив на сцену чи не тридцять разів! Деякі з артистів плакали. Критика вперше одностайно визнала високі достоїнства нової опери. У газетах писали, що її автор - найобдарованіший з молодих італійських композиторів. Це була перемога, здобута не тільки Дж. Пуччіні, але й напрямом, який він сповідував. «Манон» установлювала принципи сучасного реалізму, що містять у собі психологічно гострий зміст. Та обставина, що композитор зміг усвідомити ці принципи, пов'язана з першими успіхами веризму на італійській оперній сцені. Так він визначив стиль, який розвинув у наступних операх, зробив його явищем не тільки італійської, але й європейської музичної культури.

Дж. Пуччіні дуже пишався «Манон Лєско». Це була його «перша любов» – єдина опера, яка з легкістю досягла успіху. До кінця життя він вважав «Манон» своєю улюбленою дитиною.

За понад 120-літню сценічну історію цієї опери чимало чудових артистів виконували партії Манон і де Гріє. Серед перших виконавців опери був чудовий співак - тенор Джузеппе Кремоніні. В 1894 році опера була поставлена в Лондоні. З великою зацікавленістю поставився до неї Бернард Шоу, який побачив в авторі спадкоємця Дж. Верді.

«Манон» йшла також на інших зарубіжних сценах. Її поставила нью-йоркська Метрополітен опера (1907). Виконавцями головних партій були Енріко Карузо й Ліна Кавальєрі, яка вважалася однією з найкрасивіших жінок світу і до речі, неодноразово гастролювала в Києві. З 1922 року партію де Гріє виконував Беньяміно Джильї - співак, який володів феноменальним голосом. Через багато років публіка аплодувала новим виконавцям центральних парій - Ренаті Тебальді й Маріо дель Монако.

Автор “Манон Лєско” стає найуславленішим музикантом Італії. Його запрошують вести клас композиції в Міланській консерваторії. Але він відмовляється від цієї пропозиції, віддаючи перевагу спокійному життю в тиші Торре де Лаго.

Історія оперного мистецтва у Києві складається так, що попри велику зацікавленість творчістю Дж. Пуччіні ( на сцені театру неодноразово ставили його “Мадам Баттерфлай”, “Богему”, “Тоску”, “Турандот”) опера “Манон Лєско” не знайшла свого прочитання, тому київський глядач отримує змогу вперше познайомитися із сценічною версією одного з найкращих творів Дж. Пуччіні.

Олена Венедиктова