Новини

20 жовтня на сцені Національної опери України відбудеться показ вистави «Євгеній Онєгін» П. Чайковського, присвяченої 65-річчю видатного українського тенора, народного артиста України, професора Олександра Дяченка.

Напередодні бенефісної вистави редакція сайту Національної опери України розпитала співака про професійні таємниці, безсонні ночі творчих пошуків, шлях від "баритончика" до майстра сцени та партію Ленського - як природний стан душі.

 

 - Ні, я сприймаю цю роль так само, як і раніше. Цей образ для мене дуже близький, це мій природний стан. Мені іноді навіть здається, що я народився Ленським (посміхається, –  ред). Ми всі з віком, нажаль, старіємо. Старіємо тілом, а от душа завжди лишається молодою. Мої відчуття лишилися незмінними, вони такі ж самі, як і тоді, коли я вперше вийшов на цю сцену. Пам’ятаю, потім мені розповіли, що Степан Васильович Турчак тоді сказав: «Це те, що я хотів чути... В цьому хлопці цікаво поєдналася яскрава емоційність з чутливістю та чистотою, притаманною образу Ленського».

 

 - Кожна з партій, яку я співав, була для мене зручною й приємною. Так, були технічно складні, але не було жодної, образ якої б мені не сподобався.  Так склалося  в житті, що все, що я співав, за словами колег, просто «лягало на мій голос». Наприклад, роль Дона Оттавіо з опери «Дон Жуан» В.А.Моцарта – партія була неймовірно складна технічно, проте  для мого природного темпераменту там було замало простору. Однак, співак повинен бути не лише творчою, а й мислячою людиною. Це важка робота, безсонні ночі, пошуки образу персонажа, який був би цікавий  як для актора, так і для глядача. Професіонал має знайти у ролі щось близьке для себе, від чого він зможе відштовхнутися, що допоможе йому у створенні образу.

 

 

 - А як вийшло, що ви вирішили пов’язати своє життя саме з оперою?

 - Всі ми «вийшли» з самодіяльності – спочатку я ходив до акторського гуртка, але з раннього дитинства мав великий потяг до співу. Навіть під час служби у армії, а служив я у танкових військах, я завжди співав. Після служби я відчув, що хочу займатись музикою  серйозніше, професійно. Тоді, в Горлівці, разом з моїм вчителем ми зробили пару українських народних пісень та навіть баритонову арію Остапа із «Тараса Бульби». Тоді я ще був «баритончиком» (сміється – ред.). Я пішов працювати в нічну зміну на заводі, щоб вдень опановувати теорію музики. Ще тоді я зрозумів, що викладатися потрібно навіть більше, ніж, на твою думку, в тебе вистачає сил. Влітку я вступив до музичного училища імені Р. М. Глієра, і вже там, провчившись півроку, я відчув, що моє життя має бути пов’язане саме з оперою.

 

 - Особливо мені запам’яталось виконання партії Ленського  в опері П. І. Чайковського «Євгеній Онєгін» у Вісбадені (Німеччина). Ми приїхали туди на гастролі на початку травня 1986 року, одразу після вибуху на Чорнобильській АЕС. Це була складна дорога, з неодноразовими нічними перевірками на рівень радіації. Тож всі були дуже виснажені, але після вечірньої вистави, зокрема, після арії Ленського «Куди, куди ви відійшли…» зал стоячи аплодував вісім хвилин! Ніхто не очікував на такий прийом і шалену реакцію, тим паче що опера співалася оригінальною мовою. По приїзду в Україну, Лев Миколайович Венедиктов якось  підійшов до мене в театрі і сказав: «Ти пам’ятаєш прийом у Вісбадені? Запам’ятай, ось так сприймають справжнє мистецтво».