Афіша театру
Про оперу
"Я шукаю нове рішення для музичного театру; якщо воно не буде знайдено, ми загинемо і культура наша загине. Будь-який театр зараз має бути зумовленим кіно, тим, як кіно працює з монтажем, "склеюванням". Композитор більше не може бути центром цього світу, зв'язки вибудовує сам слухач. "Luci mie traditrici – була моєю заявкою на реформу в театрі. Використання голосу, винаходження вокального стилю і його дозрівання в самій опері дозволяють знову зануритися в театр, а не просто поставити вокалістів на сцену і змусити їх співати – це мене ніколи не цікавило. Мій театр – це театр "пост-кіно", починаючи вже з того, як викладено сцени – сухими блоками, кожен наступний – дедукція попереднього. Це опера в повному розумінні слова, хоч вона не користується вже існуючими моделями. Її сила в створенні вокального стилю – нового, її сила в тому, як вона виражає пісню ".
Оперу "Моє зрадливе світло" Сальваторе Шарріно написав в 1998 році за п'єсою “Зрада заради честі” Джачінто Андреа Чіконіні, 1664 року. Хоча її головні герої – вигадані герцог і герцогиня Маласпіна, насправді вона переповідає історію видатного ренесансного композитора Карло Джезуальдо. Переповідає настільки переконливо, що за двадцять років оперу Шарріно ставили в Лінкольн-центрі, на Зальцбурзькому фестивалі, в віденському театрі Одеон, в берлінській Staatsoper, в Монтепунчіано, в Буенос-Айресі, на Варшавській осені, у Вупертальском театрі Піни Бауш. Можна було б зробити навіть кількатижневий фестиваль однієї опери: так багато є варіантів постановки. Київську прем'єру готує агенція "Ухо".
В ніч з 16 на 17 жовтня 1590 року Карло Джезуальдо, князь Венози, вбив Марію д'Авалос і Фабріціо Карафу – свою дружину та її коханця. Згодом Карло Джезуальдо видав шість книг п’ятиголосних мадригалів, п'ята і шоста випереджали свій час на триста років – ця обставина зробила вбивство в ніч з 16 на 17 жовтня 1590 року одним з найвідоміших в історії музики.
Сюжет на диво добре задокументований: всі троє належали до найвельможніших італійських родин. У нашому розпорядженні є листи закоханих, рапорт про огляд тіл, свідчення очевидців, епітафія Торквато Тассо і навіть доповідь посла Венеціанської республіки, написана за два дні після подій. Убита була першою красунею Неаполя, Джезуальдо був її двоюрідним братом і третім уже чоловіком, перший помер від "надлишкового сімейного щастя". Коханців дійсно застали зненацька, але вбивство не було імпульсивним – Джезуальдо його планував. У призначений час до спальні увірвалися троє чоловіків з аркебузами й піками, вони закололи Карафу. В момент смерті він був одягнений в жіночий одяг. Дружину Джезуальдо вбив сам. За свідченнями служника, після першого удару кинджалом, він вибіг з кімнати зі словами "Я не вірю, що вона мертва" – і, повернувшись у спальню, завдав їй ще двадцять вісім ударів. У родовому палаці Марії д'Авалос досі зберігається ліжко, в якому її було вбито. Різьблене, з червоним пологом, воно ефектно з'являється у фіналі відомого доку-фікшена Вернера Герцога про Джезуальдо "Смерть на п'ять голосів".
Коли Джезуальдо повернувся у свій родовий замок у Венозі (кодекс честі і соціальний статус не передбачали можливості суду) – перші кілька місяців він просто рубав ліс у долині. Потім поїхав до Феррари, займатися музикою і свататись до іншої жінки. Отримавши її згоду, повернувся додому – більшість його гіперекспресивних творів було написно у замку із вирубленим лісом довкола. В кінці життя психічні розлади у князя, якого роками мучили докори сумління і тяжка депресія, посилилися. Слуги були зобов'язані щодня бити його; багато років поспіль він намагався дістати мощі свого канонізованого родича – в надії, що вони його зцілять. Помер Джезуальдо чи то від больового шоку внаслідок побоїв, чи то від нападу астми. Друге означає, що задихнувся.
Як розповісти таку історію в оперу на 70 хвилин? Як це зробив Сальваторе Шарріно – за мотивами п’єси Чіконіні про герцога і герцогиню Маласпіна – задихаючись. Основний вокальний жест у "Моєму зрадливому світлі" (жодної арії у звичному розумінні, постійно повторюваний прийом довгих заспівів і проковтнутих слів, перебитих інтенсивними паузами) – неможливий тільки як механічний засіб, для цього він надто тотальний. Разом із поетичним текстом лібрето, складеним з недомовок, він дає відчуття деліріуму, обсесії. Носій – і основний оповідач – очевидний, весь наратив переривається, коли герцог непритомніє. Однак у кошмар залучені всі учасники – вокальний жест однаковий для всіх. Псевдоман’єристські, орнаментальні вокальні лінії тонуть в улюблених водах Шарріно – тиші та її межових проявах.
Сюжет працював би як класичний любовний трикутник, якби не фігура служника. В героїню закохані всі учасники історії, вона абсолютний об'єкт бажання – або постає такою у фантазії чоловіка. Її спів притлумлений, суб'єктом вона стає тільки у сценах, де говорить із коханцем. Але хто коханець? Хоча партію виконує контратенор, її вокальний діапазон – контральто, жіночий голос. Гість лише повторює репліки герцогині або знаходить синоніми до них. Герцог співає бас-баритоном, його служник – тенор, змушений співати в діапазоні баритона. Головних героїв, можливо, двоє, а не четверо: коханець і служник – продовження, відгомони герцога і герцогині Маласпіна. Маласпіна – дослівно “болючий шип”, у першій редакції опера Шарріно називалася “Смертельна квітка”.
Про співаків
Руперт Берґман, бас-баритон
Руперт Берґман народився у Ґраці, Австрія. Він навчався у Музичній академії Ґраца, а також відвідував майстер-класи у Німеччині та Відні, де працював разом із вчителями Робертою Кні, Вікусом Слаббертом та Рут Берґгауз. У 1990 році відбувся його професійний дебют в Оперному театрі Ґраца. У Відні Руперт неодноразово з’являвся на сценах всіх місцевих оперних театрів, в тому числі і у Віденській народній опері, Театрі Ан Дер Він, Віденській камерній опері та Новій віденській опері. Він також виступав на багатьох фестивалях і у гастрольних постановках у Європі, Північній Америці, у Пуерто-Рико, Чилі та Японії. За свою тривалу кар'єру працював із низкою знаних театральних режисерів, як от Рут Берґгауз, Крістіан Бош, Філіпп Гарнонкурт, Роберт Герцль, Каспер Гольтен, Пітер Конвічни, Ґернот Краннер, Крістоф Лой, Марко Артуро Мареллі, Леонард Прінзлу, Долорес Шміндінґер, а також Міхаель Штурмінґер; і з диригентами Марком Альбрехтом, Деном Еттінґером, Міланом Горватом, Александером Джоелем та Уве Таймером.
Берґман виконував цілий ряд оперних ролей – від Курневала у Ваґнерівській «Тристан та Ізольда» та Петера Бізенбіндера у «Гензель і Ґретель» Гумпердінка, до головних ролей в сучасних операх «Воццек» Берґа та «Панч і Джуді» Бьортвістла. Він брав участь у численних світових прем’єрах, включно із «Я ненавиджу Моцарта» (Відень, 2006), «Капітан Кобаяші 3» (Берлін, 2007), «Одержима» (Відень, 2010), «Воґель Герцоґ – ідіот» (Відень, 2011), а також у міні-моно-опері «Сьогодні ввечері – Борис Годунов» української композиторки Кармелли Цепколенко. У 2015 році він брав участь у сучасній постановці «Рай Уджама» (фестиваль «Musiktheatertage», Відень, 2015), восени 2016 року - виступав на світових прем’єрах двох камерних опер («Високодумність» та «Немезис») у Відні.
Однією з його найвизначніших ролей останніх трьох сезонів стала партія Тев’є зі «Скрипаля на даху»: він виконував її на фестивалі у Морбіші в 2014, в Народному театрі Больцано та на різних концертних майданчиках у Бостоні. Його виконання єврейського молочаря отримало схвальну реакцію публіки, а преса назвала його «автентичним» і «дуже переконливим Тев’є».
На сцені Національної опери України Руперт дебютує у ролі герцога Маласпіна у "Моєму зрадливому світлі" Сальваторе Шарріно, однак в Украні його знають вже давно: з 1997 року Руперт Бергман є частим гостем на фестивалі «Два дні й дві ночі нової музики» в Одесі (Україна).
Естер Лабурдет, сопрано
Естер Лабурдет, французьке сопрано, навчалася вокалу у Сильвії Сулле і Стефані Ревіда, а також музикознавству в Сорбонні, Париж. Вона вивчала середньовічний спів із Катаріною Лівляніч, Беньяміном Баґбі і Френцисом Біґґі, здобула ступінь з виконання середньовічної музики. Водночас вона вчилася ренесансному співу на майстернях Люсьєна Канделя і Деніса Резан-Дадре, а також бароковому співу із Джулі Хазлер, Ґабрієлем Ґаррідо та Розою Домінінґез. Зараз вона проходить програму нової барокової опери в Паризькій консерваторії із Стефаном Фуже.
Як знана виконавиця ранньої музики, Естер співпрацювала з багатьма ансамблями, з-поміж яких «Musica Nova», «Doulce Mémoire», «Sequentia», «Ensemble Elyma», «Le Baroque Nomade», «Les Demoiselles de Saint-Cyr», «La Rêveuse», «Candor Vocalis», «I Sospiranti», «Aquilegia», «Les Riches Heures». Вона виступала на багатьох концертних майданчиках та фестивалях, в тому числі на Фестивалі Сен-Дені, Фестивалі в Амброні, Давоському фестивалі, Утрехтському фестивалі, Бостонському фестивалі ранньої музики, а також у Шанхайській консерваторії. Лабурдет виконувала партію вчительки музики у «Міщанині-шляхтичі» Люллі, в постановці Катрін Хіґель, а також головну роль Сангаріди в «Атісі» Люллі у Шато де Медун.
Крім того, співачка багато працює із сучасними композиторами і новою музикою. З-поміж нещодавніх колаборацій - виконання «Суєти» (2016) – кантати для сопрано і струнного ансамблю, написаної для Естер П’єром-Алланом Бре-Веппом, а також «Я повернувся з пекла» (2017) П’єра Шепелова – кантати для сопрано, дитячого хору і камерного оркестру. Естер є учасницею ансамблю «Territoires du Souffle» під керівництвом композитора Т’єррі Машуел
Вона брала участь в багатьох записах, в тому числі і альбому «Hildegard von Bingen: Celestial Hierarchy» німецької музичного гурту Sequentia, який було відзначено нагородою «Діапазон д’Ор».
Майкл Тейлор, контратенор
Визнаний критиками за свою «визначну віртуозність», «вокальне сяйво» і «видатний голос» Майкл Тейлор виконував головні ролі в європейських операх – від барокових до модерних.
Молодий канадський контратенор Майкл Тейлор почав співати дискантом у Хоровій школі Св. Михаїла в Торонто, а також вчився грі на скрипці та фортепіано у Королівській консерваторії. Після закінчення Університету Макґілла за спеціальністю «Медицина і неврологія», він продовжив навчання вокалу в Монреалі, з акцентом на ранній музиці. Після цього Майкл поїхав до Німеччини, аби навчатися оперним виступам разом із Жанн Піланд, а також працював з кількома найкращими європейськими фахівцями з ранньої музики, як от Андреас Шолль, Сара Мінґардо та Міхаель Гофштеттер. Майкл є лауреатом Міжнародному співочому конкурсі Ґюрель в Стамбулі, і Міжнародному конкурсі «Kammeroper Schloss Rheinsberg» в Німеччині; також він є стипендіатом Фундації Жаклін Демаре для молодих канадських оперних виконавців.
До найкращих виконань у його широкому оперному репертуарі належать партія Оберона в «Сні у літню ніч» Бріттена у Норфолку (2013), Ґоффредо у «Ринальдо» Генделя у Державному театрі Майнца (2014), Куріндо в «Оронтеї» Честі у Гамбурзькій національній опері (2014), Лішоне в «Діріндіні» Скарлатті, разом із оркестром «L’Arte del Mondo» (2014-15), Адріано в «Адріано в Сирії» Перґолесі (2015) і Альчесте у «Деметріо» Гассе (2016) разом із «Opera Settecento», Артеміса у «Федрі» Генце в Опері Галле (2015), Арієля в Пурселлевій «Бурі» з ансамблем «Montreal Baroque», Арґона у Генделевій «Созарме», а також Ормонте у «Елпідії» Генделя на Фестивалі Генделя у Галле (2016).
Як концертний виконавець, Майкл постійно виступає із визначними ансамблями по всьому світу: він виконував «Месію» Генделя із номінованим на Ґреммі хором «Trinity Choir» у Лінкольн-центрі в Нью-Йорку (2012), Бахові «Страсті за Матвієм» разом із оркестром «Telemann Baroque Orchestra» в Ізумі Голл в Осаці (2015); також він записав кілька кантат Баха з ансамблем «Montreal Baroque», яка скоро вийде під лейблом «Atma Classique». Як засновник і один із постановників барокового ансамблю «The Dansant», нещодавно Тейлор випустив сольний альбом «To Die, To Sleep» – збірку арій Генделя, Вівальді і Ґрауна, під акомпанемент автентичних інструментів; альбом зараз доступний в усьому світі.
Майкл є одним з основних учасників берлінського ансамблю солістів «Phoenix16», який виконує сучасні вокальні твори, – нещодавно вони виступали із «Піснями кохання» Жерара Ґрізе у Концертному домі в Берліні, і на Фестивалі нової музики в Берліні «Ultraschall».
Окрім «Мого зрадливого світла» в українській Національній опері, цього сезону він з’явиться в «Аґріппіні» Порпора в Бірмінґемі, а також у двох нових творах для Венеційського Бієннале. Ще один його дебют - у «Поверненні Улісса на батьківщину» Монтеверді разом із «Opera Atelier».
Стефан Олрі, тенор
Після вивчення оперного співу в Страсбурзькій музичній академії з Малкольмом Волкером та Марі Кобаяші, Стефан Олрі вдосконалює свої навички у Парижі разом із Шанталь Матіас. Музичні вподобання Олрі – багатоманітні, так само, як і його репертуар, який шириться від Середньовіччя до сучасності, включно із ренесансною, бароковою та музикою епохи Романтизму.
З-поміж іншого, він виконував головну роль у «Бідному моряку» Даріуса Мійо у Страсбурзі. Також виконував ролі Чайника і Арифметики у «Дитя і чари» Моріца Равеля. Олрі виконував партію Євангеліста, а також партію дисканта у «Страстях за Матвієм» Баха, а також у «Історії народження Ісуса Христа» Генріха Шютца. Також співав Ісуса у «Відречення Св. Петра від Христа» Марка Антуана Шарпантьє. Разом із тим, Стефан також виступає із піаністами Мартіном Сюро і Домінґо Коста, в тому числі виконуючи і «Зимову подорож» Франца Шуберта.
Як співак ансамблю, він співпрацює з кількома французькими групами солістів для концертів та записів, як от «Solistes XXI» (диригент Рашід Сафір), «The Boston Camerata» (диригентка Анне Азема), «Ensemble Convivencia» (диригент Фредеріке Шульц), «Ensemble Beatus» (диригент Жан-Поль Ріґу), «Les Cris de Paris» (диригент Жофрі Журда).
