Афіша театру

РЕКВІЄМ Джузеппе Верді – заупокійна меса для солістів, хору та оркестру.  Перше виконання – 22 травня1874, Міланський собор Святого Марка, за кілька днів – театр Ла Скала, Мілан.

У Київському оперному театрі вперше був виконаний 18 березня 1876 року силами артистів антрепризи Йосипа Сєтова  під керуванням диригента Іполита Альтані. Солісти: Юлія Махіна (сопрано), Марія Милорадович (мецо-сопрано), Антон Барцал (тенор), Федір Стравінський (бас).

Наступна постановка цього твору на сцені Київського державного академічного театру опери та балету ім. Т. Г. Шевченка була здійснена через понад 100 років диригентом Стефаном Турчаком, хормейстерами Левом Венедиктовим і Михайлом Кречком. На прем’єрі, яка відбулася 3 квітня 1980 року, співали Гізела Ципола (сопрано), Галина Туфтіна (мецо-сопрано), Анатолій Солов’яненко (тенор), Анатолій Кочерга (бас). Відтоді Реквієм став репертуарним твором. Востаннє він звучав на сцені Національної опери України у травні 2015 року і був приурочений до річниці депортації кримськотатарського народу.

20 лютого 2026 року – повернення Реквієму Дж. Верді до репертуару Національної опери України: диригент – Микола Дядюра, хормейстер – Богдан Пліш, солісти – Людмила Монастирська (сопрано), Анжеліна Швачка (мецо-сопрано), Олег Злакоман (тенор), Сергій Магера (бас).

Реквієм близький за стилем до пізніх опер Верді, насамперед до «Аїди», яка створювалася композитором одночасно. Особливо це стосується численних аріозо та ансамблів – дуетів, терцетів, квартетів – з типово італійською оперною кантиленою. Великий за складом оркестр не лише акомпанує співакам, а й малює яскраві картини.

Твір написаний для чотирьох солістів (сопрано, мецо-сопрано, тенора та баса), змішаного хору і великого симфонічного оркестру і складається з семи, традиційних для реквієму, самостійних частин. Друга  –  «Dies irae»  – містить у собі дев'ять порівняно невеликих епізодів, що йдуть один за одним без перерви або ж розділяються короткими паузами.

I. «Requiem aeternam» («Спокій вічний...») звучить як пролог до всього Реквієму. В ньому сконцентрована основна думка твору: якими не були б тяжкими втрати і вели­ким горе – життя неспинне.

II. Після умиротвореного завершення першої частини сильним контрастом звучить початок «Dies irae» («День гніву...»). В епізодах, що входять до  «Страшного суду», Верді створює ряд глибоко вражаючих сцен страждання людини та її боротьби з грізними ворожими силами.

Перший епізод відкривається чотирма могутніми ударами всього оркестру. Далі розгортається гігантська звукова картина, написана з геніальним розмахом. За емо­ційною виразністю вона нагадує дантівське «Пекло». Зміст її – мужнє змагання вкрай розтривоженої, але нескореної людини з розбурханою стихією. Лише під кі­нець частини напружена боротьба вщухає і музика поступово згасає. У тиші лунає сигнал двох труб, їм вторять інші труби. Це –«фанфари Страшного суду».

 Могутнє звучання всього оркестру, що досягло найвищого ступеня, раптом ури­вається. Наприкінці цього епізоду лунає похоронний марш.

Великим драматичним наповненням пройнятий третій епізод – «Liber scriptus» («Книга написання»), також побудований на різких контрастах. І тут у центрі – образ страждання, але не всього людства, а однієї людини, яка виливає свої скарги спо­чатку в стриманій, відтак і щодалі пристраснішій мелодії. Сольна партія мецо-сопрано кількаразово переривається похмурими репліками-нагадуваннями хору: «Dies irae», що переходить у кінці епізоду у вражаючий трагічною силою стогін.

Верді розкриває ліричну тему у четвертому епізоді – «Quid sum miser» («Що я, бід­ний»). Тут три голоси – сопрано, мецо-сопрано й тенор – виконують проникли­ву, зворушливу, глибоко людяну пісню, супроводжувану виразними мелодійними візе­рунками соло фагота.

Це тріо змінюється п'ятим епізодом – «Rex tremendae» («Цар грізний...»). Він по­будований на яскравих драматичних контрастах. Погрозливі репліки басів хору, під­тримані оркестром, співставляються із спокійними світлими мелодіями солістів.

У подальших двох епізодах домінують ліричні почуття, передані в чарівних, наспівних мелодіях. Перший з цих епізодів – «Recordare» («Пом'яни...») – це дует сопрано й мецо-сопрано, наближений за характером до оперного дуету. Другий – «Ingemisco» («Воздихаю»)  – невеличка лірична арія тенора (на зразок каватини, що тонкими переливами барв нагадує деякі сцени «Аїди»).

Другий розділ Реквієму закінчується епізодами, які завершують обидві основні те­матичні лінії. Передостанній епізод «Confutatis» («Отвергнувши») – знову нага­дує нам про зіткнення людини з похмурою стихією.

Але цим не закінчується весь розділ. В останньому епізоді – знаменитому «Lacrymosa dies illa» («Цей день плачу») – Верді з найбільшою виразністю й повнотою втілює ті прості й щирі людські почуття, які вже знайшли раніше вияв у різних епі­зодах музики. Скорботу, страждання, печаль він передає у винятково задушевній, яс­ній і напрочуд красивій мелодії, сповненій тепла й ліризму. За своїм духом вона на­гадує зворушливий наспів народної пісні.

III. Частина «Domine» («Господи») – написана для квартету солістів і оркестру. Тут панує настрій умиротвореного світлого спокою, ліричного споглядання. Це знайшло вираження в основній мелодії розділу –  спочатку у віолончелі, далі  –  солістів і у середньому епізоді – «Hostias» («Жертви»), яку починає тенор. Пожвавлення в цю мирну пасторальну картину вносить лише повторюваний двічі невеликий епізод стрімкої енергійної музики, побудованої на імітаційному вступі й перегукові голосів.

IV.  Одне з центральних місць у задумі всього Реквієму посідає «Sanctus» («Свят»), в якому композитор оспівує пафос творення, вславлює діяльну силу розуму. Це гран­діозна й майстерно скомпонована п'єса у формі чотириголосної  подвійної фуги для двох хорів і оркестру. В основі її лежить мужня, що нагадує трубний клич, перша те­ма, з якої виростає музика, сповнена всепереможного захоплення.

V.  У частині «Agnus Dei» («Агнець Божий») Верді створює навдивовижу привабливий шляхетністю, простотою і моральною чистотою музичний образ. Цей розділ будується як ряд варіацій на короткий, пісенного складу наспів, що розпочинається дуетом жіночих голосів без супроводу. Серед варіацій виділяється чарівливою звучні­стю епізод, в якому вокальна мелодія облямовується прозорим орнаментальним су­проводом трьох флейт-соло.

VI. Частина «Lux aeterna» («Світло вічне»), написана для трьох солістів (мец­о-сопрано, тенора й баса) з оркестром, і є невеличкою інтермедією до фіналу Реквієму. Виділяються три епізоди: короткий вступ, побудований на скупих наспівних ін­тонаціях мецо-сопрано, мужня й трохи сувора арія баса, до якого приєднуються інші солісти, і, нарешті, виклад і розвиток наспівної просвітленої мелодії мецо-сопрано, що освітлює музику, мов той промінь першого ранкового сонця.

 VII. Фінал «Libera me» («Позбав мене») – велична музична композиція, що гідно увінчує весь твір. Востаннє тут об'єднуються між собою основні образи Реквієму – грі­зна й нещадна стихія, страждання людини і всепереможна творча сила розуму, що знаходить вияв у вічному процесі життя й творення. Перший з цих образів постає в хоровій картині «Dies irae», другий виникає в середньому епізоді – ліричному соло сопрано «Pequiem aeternam», підтриманому хором без супроводу. Це мовби останнє «прости» улюбленій людині. Звитягу мужності й творчої сили передано в монументальній пате­тичній фузі «Libera me», яка змушує нас знову пригадати могутнє мистецтво Мікеланджело – улюбленого художника Верді.

Реквієм закінчується останнім могутнім піднесенням звучності всього оркестру і хору, а далі  – просвітленим заспокоєнням.