Афіша театру

СТИСЛИЙ ЗМІСТ

Дія перша

Ранок у будинку дона Маньїфіко. Клорінда та Тізбе зайняті вранішнім туалетом, а Попелюшка, як завжди, клопоче по господарству, наспівуючи пісеньку.

З'являється Алідоро, наставник принца дона Раміро. Перевдягнувшись жебраком, він шукає гідну наречену для свого вихованця. Клорінда та Тізбе брутально поводяться з ним. Тільки Попелюшка дає незнайомцю поїсти. Алідоро зворушений добротою дівчини.

Зненацька з'являються глашатаї, які повідомляють, що принц дон Раміро збирається одружитися й незабаром прибуде сюди, щоб запросити дона Маньїфіко з дочками на бал, де й вибере майбутню дружину. Клорінда та Тізбе дуже раді та схвильовані - кожна розраховує завоювати серце принца. Надзвичайно задоволений і сам дон Маньїфіко - якщо дон Раміро вибере одну з його дочок, він зможе поправити свої справи, що похитнулися, і стати знатним вельможею. У будинку починаються гамірні збори на бал.

Тим часом дон Раміро, довідавшись від вірного Алідоро, що в домі дона Маньїфіко він знайде свій ідеал жінки та дружини, приходить у будинок барона, перевдягнувшись у вбрання свого камердинера Дандіні. Він вирішує сам у всьому переконатися. Вислухавши сумну розповідь Попелюшки, принц вражений її щирістю, чарівністю та добротою.

Слідом за перевдягненим доном Раміро у будинку з'являється Дандіні з почтом, в розкішному вбранні принца, за якого він себе і видає. З удаваним замилуванням, розсипаючись у нещирих компліментах, він запрошує дона Маньїфіко та його дочок на сьогоднішній бал. Попелюшка теж дуже хоче побувати на балу і просить вітчима взяти її із собою. Але дон Маньїфіко невблаганний і навіть розлючений, адже присутнім він видає Попелюшку за нікчемну і нахабну служницю. Відповідаючи на ствердження Алідоро про наявність в сім’ї ще однієї сестри, згідно з кадастром, він вигадує «зворушливу» історію про передчасну кончину своєї третьої дочки.

Коли всі відправляються на бал, Алідоро, втішаючи зневірену Попелюшку, обіцяє відвезти її до палацу принца, подбавши про вбрання й прикраси для неї.

Палац принца дона Раміро. У розкішному кабінеті знаходяться: Дандіні, перевдягнений у вбрання принца, дон Раміро в костюмі камердинера, дон Маньїфіко, Клорінда та Тізбе. Щоб краще познайомитись із сестрами-кандидатками в наречені, Дандіні жартома призначає дона Маньїфіко головним королівським виночерпієм і відправляє його у винний погріб, де той зразу ж починає святкувати своє «почесне призначення» у компанії придворних. Тим часом сестри взялися активно виконувати батьківський план завоювання «принца».

Дандіні доповідає своєму господарю власні висновки про корисливість, безнадійну дурість і пустотливість обох дочок дона Маньїфіко та радить утриматись від даних кандидатур: «Мабуть, на цей раз мудрий Алідоро помилився!» З'являються сестри-суперниці, які щосили намагаються сподобатися удаваному принцу, кокетуючи й заграючи з ним. Але Дандіні, аргументуючи тим, що не може одружитися одночасно з обома сестрами, пропонує їм запасний альтернативний варіант – шлюб з його «вірним слугою» і другом, маючи на увазі перевдягненого принца. Пропозиція обома сестрами сприймається з огидою та обуренням.

Тим часом бал в повному розпалі. Зненацька Алідоро повідомляє про приїзд незнайомої дами. Це Попелюшка. Ошатне вбрання, коштовності зробили її невпізнанною та прекрасною. Її відразу оточує юрба кавалерів. Краса незнайомки, чомусь дуже схожої на Попелюшку, викликає заздрість Клорінди, Тізбе та дона Маньїфіко. І все-таки сестри не впадають у відчай, вони впевнені у своїй перемозі – удаваний принц, а це перевдягнений Дандіні, хоча й звернув увагу на таємничу незнайомку, проте не переставав робити компліменти сестрам.

Гостей кличуть до столу. Після вечері має відбутися нарешті вибір нареченої.

Дія друга

У вітальні з'являється перевдягнений слугою принца дон Раміро. Він не на жарт стривожений: здається, Дандіні, справжній слуга, теж закоханий у Попелюшку. Побачивши що наближаються Дандіні з Попелюшкою, дон Раміро ховається й спостерігає за ними.

Дандіні зізнається Попелюшці у своєму почутті. Попелюшка, яка вважає Дандіні принцем, все-таки відкидає його залицяння, тому що серце її належить іншому. Її обранець - скромний слуга принца. Дон Раміро, який все це чув, сповнений радості. Тепер Попелюшка збирається перевірити почуття свого коханого. Вона дарує йому браслет - якщо дон Раміро любить її, то за цим браслетом він її відшукає. Не пояснюючи більше нічого, таємнича незнайомка залишає палац.

Дон Раміро наказує всім збиратися на пошуки Попелюшки. Вірний Алідоро вже й хитрість придумав, завдяки якій має відбутися «випадкова зустріч» закоханих: карета принца зламається біля будинку дона Маньїфіко.

Тим часом сам дон Маньїфіко, нічого не знаючи про те, що трапилося, наполегливо просить удаваного принца - Дандіні назвати свою обраницю. У відповідь Дандіні лише сміється, відкриваючи, хто він насправді. Відбувається скандальна сцена пояснення. Зрозумівши нарешті, як його ошукали, дон Маньїфіко, задихаючись від люті, готовий рознести весь світ. Дандіні вказує розгніваному барону на двері.

Знову будинок дона Маньїфіко. Повертається розлючений господар із пригніченими дочками. Побачивши Попелюшку, яка, як завжди, сидить у темному кутку, вони продовжують гадати, хто ж була ця втаємничена дама, яка з'явилася на балу у принца.

Починається гроза. Крізь шум дощу й гуркіт грому чутно як хтось стукає у двері. До будинку входить Дандіні. Уже як слуга принца він повідомляє, що карета дона Раміро зламалася біля будинку барона. Вслід за Дандіні з'являється дон Раміро – справжній принц. Побачивши на руці у Попелюшки той самий браслет, він оголошує її своєю нареченою. Майбутні наречені залишають будинок дона Маньїфіко.

Клорінда та Тізбе у розпачі. Алідоро радить їм просити пробачення у зведеної сестри: знаючи добре серце Попелюшки, він впевнений, що вона їх пробачить.

МУЗИЧНЕ СОНЦЕ ІТАЛІЇ

(Про Дж. Россіні та його «Попелюшку»)

«Божественним маестро» називав Дж. Россіні геніальний німецький поет Генріх Гейне, вбачаючи у великому італійському композиторові «сонце Італії, що розсипає свої дзвінкі промені усьому світу». Його блискуча, життєстверджуюча музика започаткувала розквіт італійського оперного мистецтва. Композитор творив у непросту епоху пробудження самосвідомості італійського народу, його боротьби за незалежність. Історія Італії ХІХ ст. проходила під знаком боротьби за державну самостійність і об’єднання. Адже країна, поділена на окремі області, не могла протистояти загарбницьким посяганням більш сильних сусідів і підпала під панування свого споконвічного ворога – Австрії. Національні та патріотичні ідеї ХІХ ст. надихали творчість кращих музикантів Італії – Дж. Россіні й Г. Доніцетті, В. Белліні й Дж. Верді, з іменами яких пов’язано відродження оперного жанру, розквіт італійської музичної культури ХІХ ст.

Початок музичної діяльності Дж. Россіні збігся із кризовими явищами в італійському оперному театрі. Провідний оперний жанр – опера seria (серйозна) усе більше перетворювався у костюмований концерт, прикрашаючи офіційні заходи, а більш життєздатний і демократичний жанр опера-buffa (комічна) набував розважального характеру. Репертуар складали твори, які втратили колишню гостроту і задовольняли здебільшого смаки міського загалу.

В тогочасних умовах опери Дж. Россіні виблискували як діаманти, відроджуючи та збагачуючи традиційні італійські оперні жанри.

В опері seria маестро розвинув героїчні настрої, розширивши образно-емоційні рамки жанру, збагативши його виразні засоби – хор, драматичний речитатив, патетичні арії. Стендаль вважав, що італійська музика почала набувати войовничого характеру лише з часу появи «Танкреда» Дж. Россіні, який вмів зазирнути в серця своїх слухачів і відповісти на питання, які їх хвилюють. Бальзак стверджував, що слухаючи в опері Дж. Россіні «Мойсей у Єгипті» молитву народу, йому здавалося, нібито він присутній при звільненні Італії. Адже «бідній поневоленій Італії заборонялося говорити, і вона могла лише музикою передати почуття свого серця» – писав Г. Гейне.

Особливо яскраво розкрився талант Дж. Россіні в опері-buffa, в яку композитор вніс яскравість сучасних почуттів, реалізм музичних образів, стрімкість і динамічність музично-комедійного розвитку, мелодійне багатство й блискучу дотепність. Саме такими є опери Дж. Россіні – «Севільський цирульник» та «Попелюшка», які, прагнучи до драматургічного і образного відновлення жанру, композитор створив у ліричних тонах.

Дж. Россіні народився у 1792 р. у Пезаро, на березі Венеціанської затоки в родині міського сурмача на прізвисько Веселун і співачки. Захоплення музикою прийшло до нього з раннього дитинства. Але серйозно Дж. Россіні почав займатися нею тільки у 14 років, вступивши до музичного ліцею у Болоньї. Ще навчаючись, Дж. Россіні став членом Болонської музичної академії. Працюючи над першими операми, композитор виявив дивовижну легкість написання і творчу плідність, які постійно були предметом подиву та приводом для численних розповідей, найчастіше зовсім фантастичного характеру. Він дійсно володів феноменальною композиторською технікою і швидкістю, справляючись з будь-яким творчим завданням.

Вже на початку своєї композиторської діяльності, у 1813 р., Россіні написав дві опери, які увічнили його ім’я – «Танкред» та «Італійка в Алжирі», яку тріумфально прийняли у Венеції, а потім і в Північній Італії. У 1815 р. Россіні знов очікував успіх, цього разу в Неаполі, у театрі Сан-Карло, де була поставлена «Єлизавета, королева Англійська», віртуозна опера, написана спеціально для Ізабелли Кольбран, іспанської примадонни (сопрано). Через кілька років вона стала дружиною Россіні. У Римі 1816 р. відбулася прем’єра «Севільського цирульника». Провал опери виявився настільки ж гучним, як і у майбутньому її тріумф. Потім були написані «Отелло» (1816 р., Неаполь), «Попелюшка» (1817, Рим), «Сорока-злодійка» (1817, Мілан), «Арміда» (1817, Неаполь).

За наступні чотири роки Россіні написав ще з десяток опер, серед яких «Мойсей у Єгипті» (1818), яка завоювала Європу, та «Діва озера» (1819) із чарівною романтичною музикою. Незабаром композитор, разом з Ізабеллою Кольбран, поїхав з Неаполя, хоча надалі їхнє подружнє життя складалося не надто щасливо.

У 1822 р. Дж. Россіні вперше залишив Італію, уклавши договір із своїм старим другом, імпресаріо театру Сан Карло, який став директором Віденської опери. У Відні композитор презентував свій наступний доробок – оперу «Зельміра», яка мала безпрецедентний успіх. Знаковою подією перебування композитора у Відні стала зустріч Дж. Россіні з Л. Бетховеном, про яку він пізніше згадував у розмові з Р. Вагнером. У лютому 1823 р. він написав для Венеції оперу «Семіраміда», від якої нині залишилася тільки увертюра, яка досить часто виконується у концертах симфонічної музики.

Наприкінці 1823 р. Россіні опинився в Лондоні, а перед цим провів місяць у Парижі. Композитора гостинно зустрів король Георг VI, з яким він співав дуети. Россіні був нарозхват у світських товариствах як співак і композитор. Найважливішою подією того періоду стало запрошення до Парижа, на той час центру музичного всесвіту, як художнього керівника оперного театру «Театр Італьєн». Це було для музиканта найвищою честю, яку тільки можна було собі уявити, та визначило місце проживання композитора до кінця його днів. Саме тут він написав чарівну комічну оперу «Граф Орі». У серпні 1829 р. завершив оперу «Вільгельм Телль» – одне з найбільших досягнень композитора. Але, визнана виконавцями й критиками абсолютним шедевром, ця опера проте ніколи не пробуджувала такого ентузіазму у публіки, як, наприклад, «Севільський цирульник».

Після «Вільгельма Телля» Дж. Россіні не написав жодної опери, і у наступні чотири десятиліття створив тільки дві значні композиції в інших жанрах. Подібне припинення композиторської діяльності у зеніті слави та майстерності – унікальне й безпрецедентне явище в історії світової музичної культури. Пояснень цьому безліч, але всі вони є домислами. Говорили, що це було викликано неприйняттям нового паризького кумира – Дж. Мейєрбера, можливо, образою на французький уряд, який хотів розірвати контракт із композитором. Згадувалося й погіршення здоров’я – у 1827 р. після смерті матері, яку Дж. Россіні дуже любив, композитор пережив сильне нервове потрясіння, яке швидко прогресувало.

Протягом наступного десятиліття Россіні, залишивши за собою паризьку квартиру, жив здебільшого в Болоньї. Хоча, у 1831 р. він відвідав Мадрид, де з’явилася широко відома Stabat Mater (у першій редакції), а у 1836 р. – Франкфурт, де зустрівся з Ф. Мендельсоном і завдяки йому відкрив для себе творчість Й. С. Баха. У 1832 р. Дж. Россіні познайомився з француженкою Олімпією Пеліссьє. Після смерті Ізабелли Кольбран, Дж. Россіні одружується з Олімпією, яка стала гарною дружиною для хворого композитора. Нарешті, у 1855 р. Олімпія переконала чоловіка повернутися до Парижа. Дуже повільно його фізичний і духовний стан почав поліпшуватися. До нього повернулися колишні веселість і дотепність, музика, яка була забороненою темою протягом багатьох років, знову стала вабити композитора. Був написаний цикл романсів, які Дж. Россіні присвятив дружині, працюючи потай від усіх. Потім була написана низка невеликих п’єс, які Дж. Россіні назвав «Гріхи моєї старості». Будинок у маєтку Дж. Россіні біля Парижа став центром паризького художнього життя. Міністри, посли, аристократи мріяли потрапити на його розкішні прийняття, де хлібосольний і дотепний хазяїн пропонував смачні страви за власними рецептами. Гості, які відвідували прийняття маестро, були в захваті від вишуканих гастрономічних принад композитора, про які складалися легенди, що дійшли до наших днів. «Шлунок – це диригент, який керує величезним оркестром наших пристрастей, – говорив Дж. Россіні. – Їсти, любити, співати, переварювати – правду кажучи, це і є чотири дії комічної опери, яку ми називаємо життям. Той, хто дозволить пройти йому без насолоди ним, – не більш ніж довершений дурень».

У 1863 р. з’явився останній та по-справжньому значний твір Россіні – Маленька урочиста меса, з прекрасною музикою, проникнутою глибокою щирістю і щемним відчуттям скороминучості життя.

Помер Дж. Россіні у 1868 р. і був похований у Парижі на цвинтарі Пер-Лашез. Через 19 років на прохання італійського уряду труну з тілом композитора перевезли до Флоренції і поховали в церкві Санта-Кроче поруч із прахом Галілея, Мікеланджело, Макіавеллі та інших великих італійців.

* * *

До різдвяного карнавалу в Римі 1817 р. для театру Валле Дж. Россіні мав написати комічну оперу. Контракт на карнавальний сезон був підписаний 29 лютого 1816 р. Молодий маестро якийсь час навіть думати не хотів про майбутню комічну оперу, адже попереду був цілий рік. Але наприкінці листопада він не зміг представити перший акт, а в середині грудня — другий. Композитор приїхав у Рим тільки наприкінці грудня. Лише за два дні до Різдва почалося обговорення сюжету майбутньої опери.

Контракт був на грані зриву і до карнавального сезону театр міг опинитися без нової комічної опери. Написати лібрето запропонували Якопо Ферретті. Він пропонував сюжети один за іншим, але всі вони були відкинуті. Поки лібретист не назвав «Попелюшку». Дж. Россіні відразу зацікавився ідеєю і погодився на створення опери за цим сюжетом. Вкрай стислі терміни не стали на заваді появі шедевру – опері «Попелюшка, або Перемога доброчинності», де казка розповідається запальною, емоційно-насиченою мовою музики.

Россіні трохи змінив сюжет відомої казки, замість мачухи з’явився вітчим дон Маньїфіко, замість феї – мудрий наставник принца Алідоро, а замість туфельки принц шукає подарований браслет. Проте, у лібрето збереглося найголовніше – історія кохання, яке перемогло марнославство.

Поспішаючи завершити написання опери, Россіні скористався кількома вже готовими номерами з інших своїх опер. Не чекаючи повного тексту лібрето, писав музику на вже готовий. Поспіхом опера була відрепетирувана, так само поспіхом поставлена. Россіні працював так швидко, а трупа так спішно розучувала нову оперу, що перше виконання могло відбутися вже через місяць. Такий збіг обставин гарного не передвіщав. Так і трапилися: на прем’єрі, які відбулася 25 січня 1817 р., вокалісти погано співали й грали, та й заздрісники Россіні постаралися. «Попелюшку» чекав провал. Один тільки Дж. Россіні залишався спокійним – для нього це було не вперше, а в якості своєї музики сумнівів не мав. Композитор відчував, що знаменита казка в його музичному втіленні має знайти шлях до серця слухача. Так і трапилося, вже друге виконання опери пройшло з великим успіхом, протягом багатьох років ця вистава була одним із найпопулярніших творів Россіні.

Партитура «Попелюшки» – одна з найскладніших, але в той же час це один із найпривабливіших творів світової оперної спадщини. Складні переливчасті оркестрові сцени перегукуються у повній згоді з мереживними ансамблями, запаморочливими аріями, всіма стрімкими, немов перли, россінівськими прикрасами. Партія головної героїні опери Попелюшки-Анджеліни починається з простої пісеньки в народному дусі і завершується розкішною колоратурною арією принцеси. Складною і віртуозною у вокальному плані є партія принца дона Раміро, арії якого вражають верхніми до. На відміну від «Севільського цирульника» з його знаменитою арією Фігаро, в «Попелюшці» таких арій-скоромовок як мінімум утричі більше. Якщо додати досить велику кількість вишуканих ансамблів, дуже складні мецо-, тенорові і навіть для basso-buffo колоратури, стає зрозуміло, що «Попелюшка» — є оперою найвищої вокальної складності, в ній можуть виконувати партії співаки, яким підвладні усі секрети справжнього італійського бельканто.

Так чи інакше в історії створення деяких опер Россіні вплітаються гастрономічні епізоди. Кажуть, музикант поспіхом біг з прем’єри «Севільського цирульника», щоб поринути у детальний опис нового рецепта салату, який став згодом салатом «а-ля Россіні». У написаній Стендалем біографії маестро «Життя Россіні» письменник стверджує, що арія Танкреда, «Di Tanti Palpiti», була відома всій Європі не тільки як найпопулярніша оперна арія свого часу, але і як «рисова арія», оскільки Россіні написав її під час приготування різотто. Не уникла цієї долі й «Попелюшка». Приблизно так само Россіні накинув ноти арії для головної героїні «Nacqui all’Affanno e al Pianto» – за годину з невеликим, на куточку столика в одній з римських кав’ярень, сидячи в оточенні друзів, котрі п’ють та веселяться.

Останнім часом «Попелюшка» йде досить рідко. Можливо тому, що для її постановки потрібні співаки, здатні співати ще в більш швидких темпах і ще точніше, ніж в «Севільському цирульнику», особливо колоратурне контральто в партії Попелюшки.

Однією з кращих сучасних виконавиць партії Попелюшки вважається італійська співачка Чечилія Бартолі, яка має справді унікальний голос – колоратурне мецо-сопрано, яке вражає незвичайною чистотою, а партії принца дона Раміро – тенор з Перу Хуан Дієго Флорес.

У Національній опері України опера за її майже двохсотлітню історію ставиться вперше.

Вікторія Апанасенко