Афіша театру

Французьке оперне мистецтво ХІХ століття характеризується не тільки калейдоскопом імен, а й динамікою зміни стилів і напрямів. Якщо Італія жила під стабільним впливом спочатку Дж. Россіні і  Г. Доніцетті, а згодом під непорушним авторитетом Дж. Верді, то Франція не встигала міняти своїх  музичних «каліфів на годину» – Г. Берліоз, Дж. Меєрбер, Л. Деліб, Л. Обер, Ф. Герольд, А. Тома, Л. Галеві, Ж. Массне, А. Адан… Саме Париж дав світу романтичну музику в класичному її вияві, ліричну й історичну оперу, врешті названий музикознавцями реалістичний стиль, на фундаменті якого розкрився яскравий талант Ж. Бізе. Власне, не тільки французькі композитори линули до тогочасного «музичного Вавілона» Європи, яким був Париж. Тут миттєво народжувалися музичні знаменитості і так само миттєво зникали, не багатьом вдавалося здобути місце на мистецькому Олімпі в запеклій боротьбі за світову славу. Одним з тих, хто її таки досягнув, був Шарль Гуно (1818–1893), оперне мистецтво якого попри  музичні віяння часу і новітні естетичні та стилістичні пошуки залишається й сьогодні в контексті світової культури. Із дванадцяти завершених ним опер у репертуарах театрів міцно закріпилися дві – «Фауст» та «Ромео і Джульєтта», обидві створені на лібрето за мотивами геніальних літературних творів.

Шарль Гуно досить рано заявив про себе як композитор. У двадцять один рік за написану ще під час навчання в Паризькій консерваторії (клас Ф. Галеві, Ж. Лесюера, Ф. Паера) кантату «Фернан» здобув престижну Римську премію, яка надавала кошти для удосконалення знань і майстерності в Італії та Німеччині. Молодий композитор, який до того ж мав хист професійного художника (малюнок і живопис опанував у свого батька, знаного французького пейзажиста), скористався цією можливістю, щоб глибше вивчити італійську релігійну музику, зокрема творчість Д. Палестрини, та шедеври світового живопису. На цей час випадає й написання молодим Шарлем Гуно на замовлення Віденського філармонійного товариства Реквієму, який з великим успіхом був виконаний в австрійській столиці. Доречно наголосити, що релігійна музика Шарля Гуно, яка сьогодні дуже рідко виконується, заповнюватиме всі проміжки між світськими творами  композитора, який завжди вважатиме свою релігійну музику більш значимою для себе, ніж опери чи симфонії. Останні роки життя композитор повністю присвятив духовній творчості, яка охоплювала не тільки музику, але й теологію.
 У Реймському соборі була виконана меса Шарля Гуно «Пам’яті Жанни д’Арк» (1887), і він починає роботу над музичним диптихом пам’яті святого Франциска Ассизького. Завершує свою творчість видатний композитор написанням Реквієму, присвяченого своєму внукові (1893).

Повернувшись після пансіонерського перебування в Італії та Німеччині до Парижа, Ш. Гуно активно включається в музичне життя. На творчість молодого композитора звертає увагу видатна французька співачка Поліна Віардо. Заручившись її підтримкою і обіцянкою виконати заголовну партію, композитор написав оперу «Сафо». Попри те, що вистава  витримала сім показів (на той час це означало повний провал опери), Ш. Гуно опинився в полі уваги і любителів музики, і  директорів театрів. Йому замовили музику до трагедії Ф. Понсара «Улісс», а невдовзі запропонували лібрето Е. Скріба для опери «Закривавлена черниця», прем’єра якої опи­­ни­­­­­­­­­­­­лася на вістрі нищівної паризької критики. Шарль Гуно боляче пережив провал опери і майже на рік сховався від мирського життя в одному із монастирів, подумуючи взагалі про чернече життя. Проте, потяг до життя взяв гору, і він знову звертається до світської музичної творчості: пише дві симфонії, ораторію, оперу «Лікар мимоволі» за Мольєром (1858). Однак творчі невдачі, внутрішні містично-релігійні шукання мали для Шарля Гуно драматичні наслідки. Гектор Берліоз, який пильно стежив за творчістю й життям свого співвітчизника, писав одному із своїх друзів: «Мабуть, ти вже чув про нову біду сім’ї Циммерман (рідня дружини композитора): Гуно втратив глузд і знаходиться в психіатричній клініці лікаря Бланш.
 Є небезпека, що він хворий невиліковно…»

На щастя, це виявилося не так. Гуно не тільки одужав, але отримав якийсь новий, незбагненний ні для нього, ні для друзів імпульс для творчості. Композитор немов народжується заново. Несподівано для всіх він береться за написання опери «Маргарита» за мотивами трагедії «Фауст» німецького письменника Йоганна Вольфганга Гете (1749–1832), яку він не раз перечитав під час перебування в Італії та Німеччині. Треба сказати, що друзі відмовляли його від цього сюжету, до якого вже зверталося чимало європейських композиторів, зокрема Берліоз, Бойто, Вагнер, Шуман, Ліст. На той час вже існувало понад десять опер під назвою «Фауст»! Однак Шарль Гуно не відмовився від задуму, прагнучи втілити в оперному творі одну із сюжетних ліній з філософської трагедії Гете – легенду про доктора Фаустуса, відому з 1507 року, відібравши фрагменти із першої частини твору «як найбільш щирі до простого людського життя».

«Фауст» Гете і «Фауст» Гуно – не тотожні щодо філософського змісту твори. Воно й не дивно. Тут втілилися два ідейно-естетичні підходи до моральних постулатів: сувора філософсько-естетична концепція німця, обтяженого аналізом світобуття людини, і парижанина, який шукає співвідношення усталених традицій та вчинків, природи людського гріха та його спокути. Мало хто з критиків звертає увагу на те, що у «Фаусті» є відчутний струмінь релігійної оцінки подій і вчинків, які завжди були характерні світогляду композитора. За висловом відомого українського музиколога Дмитра Ревуцького, «Гуно, залишивши іншим великі філософські «фаустівські» проблеми, бере тільки в міру своїх сил і можливостей історію «нещасного кохання» Маргарити. Слід відзначити, що Гуно і не ставив собі широкого фаустівського масштабу, назвавши свою оперу «Маргарита» (назва «Фауст» пізнішого походження)...» (1934, передмова до програмки вистави «Фауст» у Київській столичній опері).

У виставі постала насамперед особиста трагедія Маргарити, її беззастережне кохання і страшна смерть.

Оперою зацікавився Паризький Ліричний театр, де 19 березня 1859 року й відбулася прем’єра. Опера не відразу завоювала свого шанувальника. З’явилася низка негативних рецензій. Звиклі до помпезних «великих» опер паризька публіка і критики не відразу відчули простоту й непідробну ліричність твору Гуно, неспівставні з готичною монументальною величчю твору Гете. Проте, інтерес до вистави зростав з кожним новим показом. Набували популярності окремі мелодії. На захист опери виступив один з найавторитетніших європейських композиторів Гектор Берліоз. До кінця року опера витримала 57 показів і затрималася в репертуарі Ліричного театру майже на десять років. 

У 1869 році оперу «Фауст» включила до свого репертуару Гранд Опера. Композитор здійснив нову редакцію, замінивши діалоги мелодійними речитативами і дописав хореографічну картину «Вальпургієва ніч», яка стала суттєвою зв’язкою з фінальною частиною опери.

Друга редакція «Фауста» мала феноменальний успіх. За двадцять п’ять наступних років опера була показана тисячу разів! Дж. Верді після знайомства з «Фаустом» назвав свого французького колегу «першим композитором Франції».

Успіх «Фауста» окрилив композитора, який написав одна за одною опери «Голубка» (1859) і «Філемон і Бавкида» (1859), «Цариця Савська» (1862), «Мірейль» (1863)… Ці опери мали певний успіх, але  відчутно поступалися «Фаусту». У невеликому містечку Сен-Рафаель на півдні Франції його осяяла ідея  про оперу «Ромео і Джульєтта», яка стала другим шедевром великого французького композитора. Після грандіозного успіху «Ромео і Джульєтти», увінчаний творчими лаврами композитор написав ще три опери, які, однак, не стали окрасою сцени і залишилися етапами творчої біографії їхнього автора та ще об’єктами дослідницьких студій музикознавців.

Роль Шарля Гуно в новаторському поступі європейського музичного мис­тецтва незаперечна. Він надав не тільки новий імпульс формуванню реалістичної опери і виникненню веризму як окремого напряму, але й зумів відчутно вплинути на реформування усталених  форм оперної вистави, надавши їй нових конструктивних елементів.

На теренах колишньої Російської імперії «Фауст» був вперше показаний
 6 листопада1868 року в новоствореному Київському міському театрі (антреприза Ф. Бергера). Першими виконавцями були А. Митрович (Мефістофель), О. Сан­тагано-Горчакова (Маргарита), О. Додонов (Фауст), С. Бижеїч (Валентин). Великий інтерес до опери привернув видатний російський бас світового рівня Ф. Шаляпін, який, зберігаючи неперевершений за виразністю вокальний малюнок партії, збагатив її психологічною експресією, наблизив у трактуванні до гетівського тексту, виразивши усю глибину цинізму і зневаги Мефістофеля до людини як божественного творіння. Цю партію він виконував і під час своїх гастролей у Києві.

Протягом ХХ століття на сцені Національної опери України імені Т.Г.  Шевченка було здійснено десять інтерпретацій «Фауста», що є теж свідченням великої зацікавленості українських вокалістів до цієї опери. У «Фаусті» співали зокрема З. Гайдай, М. Сокіл, З. Христич, К. Радченко, Л. Чконія, Г. Ципола, Є. Колесник (Маргарита), Л. Собінов, В. Борищенко, М. Фокін, А. Солов’яненко, В. Федотов (Фауст), М. Донець, П. Цесевич, Б. Гмиря, І. Паторжинський, А. Кікоть, В. Пазич, А. Кочерга, О. Загребельний, М. Кірішев, М. Шопша (Мефістофель), А. Іванов, М. Гришко, Д. Гнатюк, Ю. Гуляєв, М. Ворвулєв, М. Шевченко, В. Курін, А. Мокренко (Валентин).

2005 року опера «Фауст» була поставлена на сцені Національної опери України відомим італійським режисером М. Корраді. Історія, яку розповіли Гете і Гуно, була перенесена у наш час. Таке «осучаснення» сюжету Корраді пояснив бажанням зацікавити молодь, що виросла на «Зоряних війнах» та «Матриці», ідеєю показати молодому поколінню, що класична опера може відповідати їхнім естетичним смакам. Опера сприймається досить сучасно, бо моральні проблеми, яких вона торкається, залишаються актуальними. Тому нема нічого дивного, що запропонована режисерська інтерпретація «Фауста» М. Корраді та новаторське художнє оформлення А. Злобіна на сцені Національної опери України спрямовані на розкриття порушених у творі Ш. Гуно етично-моральних проблем через призму бачення людини ХХІ століття. Капітальне поновлення 2017 здійснене диригентом А. Кульбабою та режисером М. Третяком.

Василь ТУРКЕВИЧ,

заслужений діяч мистецтв України