Афіша театру

Поновлення
Опера на 3 дії
Початок: 19.11.2017 - 19:00
Завершення: 22:30
Виконується французькою мовою
Фауст
Шарль Гуно
Фауст
Лібрето Ж. Барб’є та М. Карре
за сюжетом першої частини однойменної трагедії Й. В. Гете
  • Режисери, які ведуть виставу:
  • ЯРОВА Ірина
  • КОВНІР Вікторія
  • МОНЄТОВА-ФЕДОРОВА Ольга
  • ЯРОВА Дар’я
  • Суфлери:
  • ГОНЦОВСЬКА Наталія
  • БУДЗЯК Роман
  • Літературний переклад:
  • МАМУНЯ Лариса
  • Консультант з французької мови:
  • ФІЛОПОНЕНКО Ніна

ДІЯ ПЕРША

 

Картина перша

 

У своїй лабораторії Фауст розмірковує над поразкою, яку завдало йому життя: він не зміг пізнати таємницю людського буття і без жалю хоче полишити цей світ. Але пасхальні пісні, що вриваються до його кабінету, нагадують про радість життя. Фауст у відчаї проклинає Бога, який не дав йому ні кохання, ні віри, та звертається до сатани.

Мефістофель з’являється перед ним і пропонує Фаусту багатство, славу, владу. Та вченому потрібна лише молодість. Мефістофель погоджується продати йому молодість за умови, що на землі він служитеме Фаусту, але “внизу”, у пеклі, Фауст служитиме йому. Щоб подолати вагання Фауста, Мефістофель спокушує його видінням юної вродливої Маргарити. Фауст приймає угоду і Мефістофель повертає йому молодість, обіцяючи, що вже сьогодні він зустріне дівчину.

 

Картина друга

 

Вирує народне гуляння на честь солдат, які збираються в похід. Серед них Валентин, брат Маргарити. Народ веселий та збуджений, тільки Валентин сумний: він хвилюється за сестру, яку змушений залишити.  Закоханий у Маргариту Сібель обіцяє піклуватися про неї. Вагнер, друг і бойовий товариш Валентина, співає, намагаючись розвеселити солдат перед походом. Але його пісню обриває несподівана поява Мефістофеля, який змушує солдат разом з ним прославляти золотого тельця, а згодом пророкує майбутнє декому з них: Вагнер загине на полі бою, кожна квітка, якої торкатиметься Сібель – зів’яне, а Валентин загине від руки того, кого знає Мефістофель. Тост за Маргариту, запропонований Мефістофелем, обурює Валентина. Він дістає зброю, яка на очах у всіх ламається. Ні в кого не викликає сумніву, що Мефістофель – злий дух.

Фауст з нетерпінням чекає на зустріч з Маргаритою. Вальс, який звучить за велінням Мефістофеля, приваблює дівчину. Сібель шукає Маргариту, але завдяки старанням Мефістофеля,  вона бачить тільки Фауста, який, вражений  красою дівчини, пропонує їй руку. Маргарита відмовляє і  враз зникає.

 

ДІЯ ДРУГА

 

Сібель збирає букет для коханої. Але збувається пророцтво Мефістофеля – квіти враз в’януть. Сібель омиває руки святою водою, і чаклунство розвіюється. З’являються Мефістофель з Фаустом. Сатана впевнений, що його дарунки  Маргариті затьмарять букет квітів. Фауст зачарований місцем, де мешкає дівчина. Мефістофель, повертається зі скринькою, наповненою коштовностями. Це має  вразити серце дівчини.

Маргарита не може забути юнака, з яким познайомилася на святі. Вона наспівує пісенку про фульського короля, який до самої смерті зберігав келих своєї коханої. Раптом вона бачить скриньку та не втримується від спокуси приміряти прикраси. Милуючись перед дзеркалами, вона мріє про Фауста. Сусідка Маргарити – Марта – запевняє дівчину, що дарунки призначалися саме їй.

Мефістофель повідомляє Марті про загибель її чоловіка і, щоб відволікти її увагу від закоханих, залицяється до неї. Фауст зачарований красою дівчини, його слова бентежать Маргариту, яка намагається втекти. Мефістофель заклинає ніч і квіти наповнити повітря духмяним тонким трунком, щоб приспати сумління Маргарити. Чари починають діяти, і Маргарита підкоряється  Фаусту.

 

ДІЯ ТРЕТЯ

 

Картина перша

 

Маргарита чекає дитину. Фауст зник, не полишивши жодної звістки. Дівчина йде до церкви, щоб молитвою спокутувати свої гріхи. Її переслідує страшне прокляття Мефістофеля.

 

Картина друга

 

Солдати повертаються з війни. Сібель, щоб захистити Маргариту від братового гніву, намагається затримати його, але марно. Той, передчуваючи лихо, вривається в дім.

Фауста мучать докори сумління. Мефістофель пропонує допомогти юнакові і викликає Маргариту на побачення серенадою, глумливий тон якої обурює Валентина. Він хоче помститися негідникові, котрий зганьбив сестру, і викликає Фауста на поєдинок. Завдяки втручанню сатани Фауст завдає Валентинові смертельного удару. Вмираючи, брат привселюдно проклинає сестру.

 

Картина третя

 

Фауст ступає на шлях гріхопадіння. Останнім кроком має стати  участь у Вальпургієвій ночі, ритуальній оргії з найвродливішими коханками усіх часів. Мета ритуалу – зруйнувати природній перебіг подій та відсвяткувати перемогу сил темряви. Серед них Єлена Троянська та Клеопатра. У розпалі вакханалії  перед Фаустом виникає видіння Маргарити, і вже ніякі диявольські принади не можуть його привабити.

 

Картина четверта

 

Маргарита потрапляє до в’язниці. Почет Мефістофеля викрадає у неї новонароджену дитину. Фауст намагається врятувати кохану, благаючи тікати з ним. Але тільки ціною власного життя Маргарита може врятувати Фауста, звільнивши його таким чином від угоди з Мефістофелем. Вона згадує їхню першу зустріч та ніч кохання. Занепокоєний Мефістофель пропонує закоханим тікати, але Маргарита благає небесних ангелів врятувати душу Фауста і вмирає. “Врятована!” –  сповіщають ангели, забираючи душу Маргарити на небо. Мефістофель програє. Самотній Фауст продовжує земний шлях.

 

 

 

“ФАУСТ” – ВЕРШИННИЙ ТВІР ФРАНЦУЗЬКОЇ ОПЕРИ
 
Французьке оперне мистецтво ХІХ століття характеризується не тільки калейдоскопом імен, але й динамікою зміни стилів і напрямів. Якщо Італія жила під стабільним впливом спочатку Дж. Россіні і Г. Доніцетті, а згодом під непорушним авторитетом Дж. Верді, то Франція не встигала міняти своїх музичних “каліфів на годину” – Г. Берліоз, Дж. Мейєрбер, Л. Деліб, Л. Обер, Ф. Герольд, А. Тома, Л. Галеві, Ж. Массне, А. Адан…
 
Саме Париж дав світу романтичну музику у класичному її вияві, ліричну й історичну оперу, врешті названий музикознавцями реалістичний стиль, на фундаменті якого розкрився яскравий талант Ж. Бізе. Власне, не тільки французькі композитори линули до тогочасного “музичного Вавілона” Європи, яким був Париж. Тут миттєво народжувалися музичні знаменитості і так само миттєво зникали, не багатьом вдавалося здобути місце на мистецькому олімпі в запеклій боротьбі за світову славу. Одним з тих, хто її таки досягнув, був Шарль Гуно (1818-1893), оперне мистецтво якого попри музичні віяння часу і новітні естетичні та стилістичні пошуки залишається й сьогодні в контексті світової культури. Хоча з дванадцяти завершених ним опер у репертуарах театрів міцно закріпилися дві – “Фауст” та “Ромео і Джульєтта”, що створені на лібрето за мотивами геніальних літературних творів.
 
Треба також додати, що творчість Шарля Гуно мала великий вплив на європейське оперне мистецтво другої половини ХІХ століття як у плані композиційних прийомів, так і в дискусійній сфері інтерпретації тогочасного міського народного мелосу в авторській музиці, зокрема його інтонаційних пластів, включаючи романсову мелодику, ритмічність маршів, танці, що знайшли застосування в багатьох операх французького композитора.
 
Шарль Гуно досить рано заявив про себе як композитор. У двадцять один рік за написану ще під час навчання в Паризькій консерваторії (клас Ф. Галеві, Ж. Лесюера, Ф. Паера) кантату “Фернан” здобув престижну Римську премію, яка надавала кошти для удосконалення знань і майстерності в Італії та Німеччині. Молодий композитор, який до того ж  мав хист професійного художника (малюнок і живопис опанував у свого батька, знаного французького пейзажиста), скористався цією можливістю, щоб глибше вивчити італійську релігійну музику, зокрема творчість Д. Палестрини, та шедеври світового живопису. На цей час випадає й написання молодим Шарлем Гуно на замовлення Віденського філармонійного товариства Реквієму, який з великим успіхом був виконаний в австрійській столиці. Доречно наголосити, що релігійна музика Шарля Гуно, яка сьогодні дуже рідко виконується, заповнюватиме всі проміжки між світськими творами композитора, який завжди вважатиме свою релігійну музику більш значимою для себе, ніж опери чи симфонії. Останні роки життя композитор повністю присвятив духовній творчості, яка охоплювала не тільки музику, але й теологію. У Реймському соборі була виконана меса Шарля Гуно “Пам’яті Жанни д’Арк” (1887), починає роботу над музичним диптихом, присвяченим святому Франциску Ассизькому. Завершує свою творчість видатний композитор написанням Реквієму, присвяченого своєму внукові (1893)…
 
Повернувшись після пансіонерського перебування в Італії та Німеччині до Парижа, Гуно активно включається в музичне життя. На творчість молодого композитора звертає увагу видатна французька співачка Поліна Віардо. Заручившись її підтримкою і обіцянкою виконати заголовну партію, Шарль Гуно написав оперу “Сафо”. Незважаючи на те, що вистава витримала сім показів (на той час це означало повний провал опери), композитор опинився в полі уваги і любителів музики, і директорів театрів. Йому замовили музику до трагедії Ф. Понсара “Улісс”, а невдовзі запропонували лібрето Е. Скріба для опери “Закривавлена черниця”, прем’єра якої опинилася на вістрі нищівної паризької критики. Шарль Гуно боляче пережив провал опери і майже на рік сховався від мирського життя в одному із монастирів, замислюючись про чернече життя. Проте, дух творчості переміг, і він знову звертається до світської музичної творчості: пише дві симфонії, ораторію, оперу “Лікар мимоволі” за Мольєром (1858).
Однак творчі невдачі, внутрішні містично-релігійні шукання мали для Шарля Гуно трагічні наслідки. Гектор Берліоз, який пильно стежив за творчістю й життям свого співвітчизника, писав одному із своїх друзів: “Мабуть, ти вже чув про нову біду сім’ї Циммерман (рідня дружини композитора): Гуно втратив глузд і знаходиться в психіатричній клініці лікаря Бланш. Є небезпека, що він хворий невиліковно…” На щастя це виявилося не так. Гуно не тільки одужав, але отримав якийсь новий, незбагненний ні для нього, ані для друзів імпульс для творчості. Композитор немов народжується заново. Несподівано для всіх він береться за написання опери “Маргарита” за мотивами трагедії “Фауст” німецького письменника Йоганна Вольфганга Гете (1749-1832), яку він не один раз перечитав під час юнацького перебування в Італії та Німеччині. Треба сказати, що друзі відмовляли його від цього сюжету, до якого уже зверталося чимало європейських композиторів, зокрема Берліоз, Бойто, Вагнер, Шуман, Лист. На той час вже існувало понад десять опер під назвою “Фауст”! Однак Шарль Гуно не відмовився від задуму, прагнучи втілити в оперному творі одну із сюжетних ліній з філософської трагедії Гете – легенду про доктора Фаустуса, відому з 1507 року – відібравши фрагменти із першої частини твору “як найбільш щирі до простого людського життя”.
 
“Фауст” Гете і “Фауст” Гуно – не тотожні щодо філософського змісту твори. Воно й не дивно. Тут втілилися два ідейно-естетичні підходи до моральних постулатів: сувора філософсько-естетична концепція німця, обтяженого аналізом світобуття людини, і парижанина, який шукає співвідношення усталених традицій та вчинків, природи людського гріха та його спокути. Мало хто з критиків звертає увагу на те, що у “Фаусті” є відчутний струмінь релігійної оцінки подій і вчинків, які завжди були характерні для світогляду композитора. За висловом відомого українського музиколога Дмитра Ревуцького, “Гуно, залишивши іншим великі філософські “фаустівські” проблеми, бере тільки в міру своїх сил і можливостей, історію “нещасного кохання” Маргарити. Слід відзначити, що Гуно і не прагнув широкого фаустівського масштабу, назвавши свою оперу "Маргарита” (назва "Фауст” пізнішого походження)..." (1934, передмова до програмки вистави “Фауст” в Київській столичній опері). В опері постала насамперед особиста трагедія Маргарити, її беззастережне кохання і страшна смерть.
 
Оперою зацікавився Паризький Ліричний театр, де 19 березня 1859 року й відбулася прем’єра. Як зазвичай майже для всіх композиторів, опера не відразу завоювала свого шанувальника. З’явилася низка негативних рецензій. Звикла до помпезних “великих” опер паризька публіка і критики не відразу відчули простоту й непідробну ліричність твору Гуно, не співвідносну до готичної монументальної величі твору Гете. Проте, інтерес до вистави зростав з кожним новим показом. Любителі опери поволі розкривали внутрішню наповненість партитури Шарля Гуно. Набували популярності окремі мелодії. На захист опери виступив один з найавторитетніших європейських композиторів Гектор Берліоз. До кінця року опера витримала 57 вистав і затрималася в репертуарі Ліричного театру майже на десять років.
 
У 1869 році оперу “Фауст” включила до свого репертуару Гранд Опера. Композитор здійснив її нову редакцію, замінивши діалоги мелодійними речитативами і дописав хореографічну картину “Вальпургієва ніч”, яка стала суттєвою зв’язкою до фінальної частини опери.
 
Друга редакція “Фауста” мала феноменальний успіх. За двадцять п’ять наступних років опера була показана тисячу разів! Дж. Верді після знайомства з “Фаустом” назвав свого французького колегу “першим композитором Франції” і це мали б враховувати деякі сучасні псевдокритики, даючи негативні оцінки “Фаусту” і творчості його автора, як і слова П. Чайковського, котрий сказав: “За моїм глибоким відчуттям Гуно є першокласний майстер, якщо не першокласний творчий геній”.
 
Опері “Фауст” характерні реалістична наповненість, виразність характерів і їхня контрастність, яскравий психологізм і драматургічна вмотивованість. Саме цей твір Шарля Гуно започаткував новий музичний напрям, відомий під назвою “французька лірична опера”.
 
Успіх “Фауста” окрилив композитора, який написав одна за одною комічні опери “Голубка” (1859) і “Філемон і Бавкида” (1859), створив в манері великої французької опери за мотивами арабської казки Ж. де Нерваля “Царицю Савську” для Гранд Опера (1862), а для Ліричного театру романтично-пасторальну “Мірейль” за мотивами повісті одного з найяскравіших французьких поетів другої половини ХІХ ст. Ф. Містраля (1863).
 
Ці опери мали певний успіх, але відчутно поступалися “Фаусту”, на що неодноразово звертала увагу музична критика. Проте Шарль Гуно відчував свій, ще не вичерпаний творчий потенціал. У невеликому містечку Сен-Рафаель на півдні Франції його осяяла ідея про оперу “Ромео і Джульєтта”, яка стала другим шедевром великого французького композитора.
 
Після грандіозного успіху “Ромео і Джульєтти”, увінчаний творчими лаврами композитор написав ще три опери, які, однак, не стали окрасою сцени і залишилися етапами творчої біографії їхнього автора та об’єктами досліджень музикознавців.
 
Роль Шарля Гуно в новаторському поступі європейського музичного мистецтва незаперечна. Він надав не тільки новий імпульс формуванню реалістичної опери (Ж. Бізе, Л. Деліб, К. Сен-Санс, Ж. Массне) і виникненню веризму як окремого напряму, але й зумів відчутно вплинути на реформування усталених форм оперної вистави, надавши їй нових конструктивних елементів, що особливо виявилося у “Фаусті” та “Ромео і Джульєтті”. У цих двох операх автор послуговується розгорнутими сценами з насиченим дійством, використовує вокальну поліфонію: ансамблі, хори, інструментальні фрагменти, мелодійні речитативи, об’єднані із завершеними вокальними номерами – аріями, каватинами, дуетами, аріозо.
 
Через усю оперу проходять лейттеми двох головних персонажів – Маргарити і Фауста, партії яких підкоряють насамперед виразною вокальною мелодикою, наповненими психологізмом модуляціями, як, власне, і партія Мефістофеля, яка є об’єднуючим стрижнем дії. Мефістофель в опері має немов би дві іпостасі: виступає самодостатньою дійовою особою і водночас коментатором того, що відбувається, що має відбутися...
 
На теренах колишньої Російської імперії “Фауст” був вперше показаний в 1869 році в Санкт-Петербурзькому Маріїнському театрі. Великий інтерес до опери привернув видатний російський бас світового рівня Федір Шаляпін, який, зберігаючи неперевершений за виразністю вокальний малюнок партії, збагатив  її психологічною експресією, наблизив у трактуванні до гетівського тексту, виразивши усю глибину цинізму і зневаги Мефістофеля до людини як божественного творіння. Цю партію він виконував і під час своїх неодноразових гастролей у Києві.
 
На київській оперній сцені “Фауст” і “Ромео і Джульєтта” Шарля Гуно постійно йшли із вісімдесятих років ХІХ ст. Протягом ХХ століття на сцені Національної опери України імені Тараса Шевченка було здійснено десять інтерпретацій “Фауста”, що також є свідченням великої зацікавленості українських вокалістів до цієї опери. У “Фаусті” співали зокрема Зоя Гайдай, Марія Сокіл, Зоя Христич, Клавдія Радченко, Ламара Чконія, Гізела Ципола, Євдокія Колесник (Маргарита), Леонід Собінов, Віктор Борищенко, Михайло Фокін, Анатолій Солов’яненко, Володимир Федотов (Фауст), Михайло Донець, Борис Гмиря, Іван Паторжинський, Андрій Кикоть, Анатолій Кочерга, Олександр Загребельний, Микола Кірішев, Микола Шопша (Мефістофель), Андрій Іванов, Михайло Гришко, Дмитро Гнатюк, Юрій Гуляєв, Микола Ворвулєв, Михайло Шевченко, Віктор Курін, Анатолій Мокренко (Валентин).
 
Понад десять років тому опера "Фауст" була поставлена на сцені Національної опери України відомим італійським режисером Маріо Корраді. Історія, яку розповіли Гете і Гуно, була перенесена у наш час. Таке «осучаснення» сюжету Корраді пояснив бажанням зацікавити молодь, що виросла на «зоряних війнах» та «Матриці», ідеєю показати молодому поколінню, що класична опера може відповідати їх естетичним смакам.
 
Опера, попри час, що минув від її створення, сприймається досить сучасно, бо моральні проблеми, яких вона торкається, залишаються актуальними. Тому нема нічого дивного, що запропонована режисерська інтерпретація “Фауста” Маріо Корраді та новаторське художнє оформлення Андрія Злобіна на сцені Національної опери України, спрямовані на розкриття порушених у творі Шарля Гуно етично-моральних проблем через призму бачення людини ХХІ століття.
 
Режисер прем'єрного поновлення «Фауста» Микола Третяк вважає, що вистава, яка повернеться на київську сцену 150-го ювілейного сезону, заграє новими фарбами: оригінальними режисерськими знахідками та поповниться новими виконавцями, партії Фауста (Валентин Дитюк) та Мефістофеля (Сергій Ковнір). Дмитро Кузьмін та Тарас Штонда, які вже співали у цій постановці десять років тому, відтворять своїх сценічних героїв в оновленій виставі.

 

Василь ТУРКЕВИЧ,

заслужений діяч мистецтв України