Афіша театру

СТИСЛИЙ ЗМІСТ

Дія перша

Картина перша

Бал у палаці герцога Мантуанського. Сміх, музика, танці, пишність придворних і посмішки красунь – все змішалось у хаосі нестримних веселощів та розгулу, який нагадує оргію. У центрі загальної уваги – сам Герцог. Молодий і легковажний красень, він славиться в Мантуї любовними пригодами. У колі друзів Герцог з захопленням розповідає про чарівну дівчину з передмістя, яку нещодавно випадково зустрів біля церкви.

Поруч з Герцогом – його улюбленець, постійний супутник всіх легковажних утіх, дотепний горбань Ріголетто – придворний блазень. Нещастя бути потворним і горбатим озлобило його. Лицедійно прислуговуючи Герцогу, він потай ненавидить свого володаря за красу, молодість, нікчемність душі, а також і вельмож за їх чванливість та багатство, усіх людей – за те, що у них немає горба на спині. Його зброя – сміх, його єдина розвага – інтриги, його мета – помста. Він безперервно зштовхує придворних між собою, розпалює в Герцога негідні почуття, штовхає до розпусти.

Побачивши горду графиню Чепрано, Герцог, з властивою йому непостійністю, забуває про дівчину, яку зустрів біля церкви. У його серці спалахує пристрасть до красуні, яку він намагається звабити на очах у чоловіка. Розгніваний граф Чепрано хоче перешкодити Герцогу, але на його шляху з’являється Ріголетто. Глузуючи над ревнивим чоловіком, він радить своєму володареві цієї ж ночі оволодіти чарівною графинею...

Витівка горбаня переповнює чашу терпіння придворних. Дізнавшись від Марулло, що блазень переховує у відлюдному будиночку коханку, вони потай вирішують викрасти її для Герцога і тим самим помститися підступному Ріголетто.

Несподівано веселощі балу порушує поява графа Монтероне: старий вимагає повернути викрадену дочку. Герцог розлючений. Ріголетто, впевнений у своїй безкарності, кепкує над горем батька. Граф Монтероне проклинає блазня.

Картина друга

Безлюдна вулиця на околиці міста. Ріголетто з тяжким передчуттям, охоплений думкою про прокляття Монтероне, поспішає додому.

Роздуми Ріголетто перериває найманий вбивця Спарафучіле, який пропонує послуги. Блазень, відхиливши пропозицію, на всяк випадок запам’ятовує його ім’я. Нарешті він вдома! Тільки тут відчуває себе щасливим і спокійним, здатним любити, мріяти та радіти.

Назустріч батькові з веселим сміхом вибігає Джільда, яка так знудьгувалася без нього. Увесь час вона знаходиться тут в самотності. Лише до церкви інколи піде з Джованною. Безтурботне щебетання дівчини стихає: серце підказує їй, що батько чимось засмучений... Даремно намагається дізнатися Джільда причину його печалі. Ріголетто приховує від Джільди свою принизливу службу блазня й неохоче розповідає їй про покійну матір.

Легкі кроки привертають увагу Ріголетто. Герцог, який зачаївся по той бік муру, непомітно проникає до саду. Тривога не залишає Ріголетто. Але в саду він нікого не побачив і, ніжно попрощавшись з дочкою, наказує служниці берегти дівчину.

Залишившись на самоті, Джільда згадує прекрасного юнака, якого вона нещодавно зустріла біля церкви. Серце дівчини переповнює кохання і ніжність. Несподівано з’являється Герцог... Та це ж той самий незнайомець, про якого вона тільки-но думала!.. Назвавши себе бідним студентом, Герцог палко говорить дівчині про свої почуття... На прощання, не в змозі приховати своє щастя, Джільда обіцяє юнаку, що віднині серце її буде належати тільки йому.

В цей час за муром збираються придворні, які надумали цієї ночі виконати свої підступні плани. Але несподіване повернення стривоженого Ріголетто мало не зламало їх. Щоб розвіяти підозри, вони впевнюють блазня, що з’явились сюди викрасти для Герцога графиню Чепрано, палац якої знаходиться поруч. Ріголетто погоджується взяти участь у цій витівці, але хоче, щоб і його обличчя було сховане під такою ж маскою, як і в інших. Чіпляючи на Ріголетто маску, один з придворних зав’язує зверху хустину. Тепер блазень нічого не чує і не бачить...

Кілька разів обвівши його навколо притулку Джільди, змовники наказують йому підтримувати драбину, по якій вони пробралися до будинку його дочки і викрали її. Несподівано Ріголетто побачив, що тримає драбину біля муру власного будинку... Страшний крик пронизує нічну тишу – Джільда зникла...

Дія друга

Ранок наступного дня. Герцог зажурений: прекрасну незнайомку хтось украв. Щоб якось розвеселити його, придворні оповідають йому нічну пригоду. Щасливий, що «коханка» Ріголетто в його палаці, Герцог поспішає до своїх покоїв.

Несподівано лунає голос Ріголетто. З удаваною безтурботністю наспівує він блазнівську пісеньку. Та не кепкування, а біль чути в ній. Пильно придивляючись до зловтішних облич, приголомшений горем блазень марно намагається розшукати сліди Джільди. І лише коли придворні двозначно натякають, що його світлість «на полюванні», Ріголетто вмить про все здогадується. Люттю й страшним звинуваченням дихає його прокляття. Його змінюють відчай і пристрасне благання повернути доньку.

Трагічну сцену перериває Джільда, яка вибігла з герцогських покоїв. Спалах надії освітлює душу Ріголетто: а раптом це був лише недоречний жарт? Та дочка, на жаль, не може втішити нещасного батька й зі сльозами на очах розповідає йому, як покохала Герцога, яким чином потрапила сюди, до покоїв. Ріголетто клянеться помститися. Сцена закінчується дуетом, у якому блазень горить бажанням помсти, а дочка – благанням про пощаду, бо любить Герцога і впевнена в його коханні.

Дія третя

Безлюдна окраїна міста. До таверни Спарафучіле Ріголетто привів дочку, щоб вона впевнилась у зраді Герцога, який прийшов на побачення з Маддаленою – сестрою Спарафучіле. Джільда у відчаї...

Ріголетто відсилає дочку додому, а сам домовляється з Спарафучіле про вбивство Герцога. Наближається гроза. Спарафучіле задоволений: гість залишиться в його будинку на всю ніч, а це значно полегшить справу...

Маддалені сподобався красивий юнак, і вона благає брата зберегти йому життя. Спарафучіле стурбований: він чесний убивця і повинен дотримати свого слова. Хіба хто-небудь випадково зайде до їх хатини... Тоді він зможе вбити незнайомця замість гостя.

До місця, де повинен учинитися злочин, в чоловічому одязі повертається Джільда. Почувши розмову брата з сестрою, вона вирішує пожертвувати собою заради життя коханого. Наближається північ, коли за домовленістю має статися вбивство. Дівчина іде в будинок...

Стихає гроза. Спарафучіле, одержавши гроші, виносить блазню мішок з тілом. Горбань поспішає до річки, щоб власноручно звершити свою помсту. Він торжествує, що помстився... Але що це? Десь здаля до нього долинає знайома легковажна пісенька Герцога...

З жахом Ріголетто розкриває мішок і при спалаху блискавки бачить вмираючу Джільду... Отже, кара здійснилась: прокляття батька-Монтероне впало на Ріголетто-батька.

ПРО ОПЕРУ «РІГОЛЕТТО» ДЖ. ВЕРДІ

Джузеппе Верді увійшов в історію світового музичного мистецтва як один з найяскравіших класиків, опери якого ось уже понад півтора століття не сходять із сцен провідних театрів усіх країн і континентів. Їхня популярність зумовлена глибокою народністю музики цього майстра звукопису, її нерозривним зв’язком з національною культурою, художньою правдивістю, гуманістичною спрямованістю і надзвичайним мелодичним багатством.

Двадцять шість опер створив митець протягом 30-90-х років ХІХ століття. Це «Набукко» і «Ернані», «Макбет» і «Трубадур», «Травіата» і «Ріголетто», «Отелло» і «Бал-маскарад»... Хоча належать вони до різних періодів творчості композитора і відображають різні епохи історії людства, їх характеризує прагнення автора якомога глибше й правдивіше втілити музичними засобами індивідуальні особливості і багатогранні характери героїв незалежно від ролі, яку вони відіграють у фабулі того чи іншого твору. Історична заслуга Верді полягає в тому, що він створив національно-італійську, реалістичну, психологічно правдиву оперу, пов’язавши її з визвольним рухом свого народу супроти чужоземного, зокрема австрійського, панування.

Чи не найяскравіше згадані особливості творчого світогляду Верді, зокрема щодо висвітлення потворних аспектів життя, відбилися в опері «Ріголетто», написаній за драмою В. Гюго «Король бавиться» (лібрето Ф. Піаве) і вперше поставленій 1851 року у Венеції у театрі Ла Феніче. Твір являє собою геніальне втілення музичними засобами ідейної сутності драми великого французького письменника.

Лібрето Ф. Піаве писав безпосередньо за вказівками Верді, серцевина яких випливала з його художньої концепції: головне в опері – людські характери, пристрасті і почуття, які можна розкрити музичними засобами. До речі, саме завдяки такій художній позиції композитор вивів італійську оперу з кризи, до якої призвів культ красивого голосу співаків та ігнорування ідейного змісту, драматургії, психологічної насиченості образів.

Композитор сам накреслив план опери «Ріголетто», розробив основні драматургічні ситуації, характери дійових осіб.

Соціальна ідея, що привабила композитора у драмі Гюго – протиставлення простої, по-своєму нещасної людини, придворного блазня Трібуле розбещеному королю Франциску І. У Парижі твір Гюго було заборонено цензурою, яка вбачала у ньому осуд королівської влади як такої. Намагалася цензура втрутитися й у роботу Верді над оперою. Він змушений був піти на часткові поступки, перенісши дію з Парижа в маленьку італійську провінцію Мантую. Французький король був замінений герцогом Мантуанським, замість Трібуле – Ріголетто, замість Бланш (дочка Трібуле) – Джільда. Однак провідна ідея драми була збережена. Задля якомога повнішого і багатогранного її втілення Верді гранично напружив драматичне дійство, надав йому трагічного пафосу. Композитору вдалося досягнути глибокої емоційності музики, ґрунтованої на народно-побутових інтонаціях італійської мелодики. Музичне полотно розвивається на яскраво індивідуальних лейтмотивних характеристиках основних персонажів опери.

Розгортання дії в опері побудоване на основі контрастних зіставлень. Це, наприклад, лейтмотив прокляття (провідний в опері), яким фразується вступ до «Ріголетто», і танцювальна святкова сцена балу в палаці герцога, що передує початку першої дії; кепкування блазня над горем старого графа Монтероне, доньку якого звабив герцог, і його страждання за викраденою придворними герцога дочкою; зловісні обставини вбивства Джільди і на цьому ж трагічному тлі – легковажна пісенька герцога «Серце красуні».

Серед образів опери блазень Ріголетто найскладніший і найбагатогранніший. Він, розважаючи герцога, знущається над чужим горем, викликаючи безмежну ненависть до себе; він і ніжний батько, що безмежно любить свою єдину доньку; він і месник, що не знає жалю у ставленні до своїх недругів, люто озлоблений на людей, які розтоптали його гідність. Усі ці грані образу головного героя становлять в опері нерозривну цілісність завдяки музиці. Їх відтінюють характеристики інших персонажів – графа Монтероне, герцога Мантуанського, дочки Ріголетто Джільди, найманого вбивці Спарафучіле тощо. До того ж, різні, а то й полярні за змістом і характером звукописні зображення персонажів, що утворюють загальне музичне тло, розгортаються поліфонічно, тобто паралельно в часі і просторі. Цим Верді досягає об’ємного, багатогранного звучання звукописного тексту.

Після прем’єри опери в Мілані у 1853 році Верді зауважив: «Я задоволений собою і гадаю, що нічого кращого не напишу». Можливо, це якоюсь мірою й відповідає його життєпису: жоден із наступних творів композитора за глибиною музичних характеристик і трагедійним пафосом не перевершив «Ріголетто».

Від часу першої прем’єри опери вона стала однією з найрепертуарніших не лише в Італії, а й далеко за її межами.

Вперше у Києві опера «Ріголетто» прозвучала 1863 року під час гастролей італійської трупи під керівництвом Фердінанда Бергера.

«Ріголетто» було також серед творів, що їх репрезентувала у Києві харківська трупа А. Церетелі (1900 р.).

Найпомітнішою подією київського оперного сезону 1910 року став приїзд до Києва Антоніни Нежданової та її виконання партії Джільди.

У сезоні 1934 року під час гастролей майстрів Великого театру у Києві у партії герцога Мантуанського виступив Іван Козловський. В сезоні 1948-49 рр. після закінчення Одеської консерваторії відбувся дебют Єлизавети Чавдар (Джільда). Прозвучала ця опера і під час гастролей Київського театру опери та балету у Сочі (1949 р.).

Чергова прем’єра «Ріголетто» на київській сцені (за участю Євгенії Мірошниченко, Дмитра Гнатюка та ін.) відбулася 1975 року.

Ярослав ГОРДІЙЧУК,
кандидат мистецтвознавства