Афіша театру

ДІЯ ПЕРША

Картина перша.

Замок Альяферія у Сарагосі. Під віковічним склепінням, чекаючи знатного графа ді Луна, розмістилися його прибічники та охорона. Старий воїн Феррандо розповідає про події, що сталися у сімействі графа у дні його юності.

Двадцять років тому у нині покійного графа було два сини: той, кого вони зараз вичікують, і другий, молодший, ще зовсім немовля.

Одного разу, увійшовши до опочивальні, годувальниця побачила біля колиски дитини стару циганку. Здійнявши галас, непрохану гостю вигнали. Та з того зловісного дня дитина почала марніти. Вирішивши, що в цьому винна циганка, її схопили і спалили. Однак справа цим не скінчилася. У день страти дочка старої відьми проникнувши до замку, викрала дитину. Розшуки були марними, дитина щезла безслідно. Лише у попелі вогнища, на якому спалили чаклунку, були знайдені дитячі кістки. Проте старий граф ді Луна до самої своєї смерті не вірив у смерть молодшого сина і, вмираючи, заповідав сину розшукати брата. А відьма... Ходить повір’я, що дух спаленої носиться по світу у вигляді сови. Якось графський слуга намагався її застрелити і загинув, — закінчує розповідь Феррандо.

Картина друга.

З радісним хвилюванням чекає Леонора трубадура Манріко. Вона розповідає своїй повірниці Інес про першу зустріч з коханим на лицарському турнірі. З того часу вона довго не бачила трубадура — їх розлучила війна. Одного разу вночі Леонора почула в саду звуки лютні і ніжне освідчення в коханні — то був Манріко. Даремно Інес остерігає Леонору — серце її назавжди віддано трубадуру. З’являється граф ді Луна. Він кидається до балкона Леонори, але пісня трубадура змушує його зупинитися. Леонора поспішає до Манріко. Між суперниками виникає сварка. Леонора благає графа пощадити Манріко, але граф у пориві ревнощів виймає меч.

ДІЯ ДРУГА

Картина третя.

Циганський табір у горах Біскайї. Світає. Цигани з веселими піснями беруться до роботи. Лише стара Азучена похмура. Залишившись віч-на-віч із Манріко, вона розповідає, як спалили її матір за вказівкою старого графа ді Луна. Азучена хотіла помститися; викравши у графа сина, вона вирішила кинути його до того самого вогнища, але, збожеволівши від горя, зробила страшну помилку — спалила власну дитину. Манріко вкрай вражений — виходить, він не син Азучени? Циганка заспокоює його. Нагадуючи про свою материнську любов, вона благає помститися. Азучена ненавидить графа ді Луна; він хотів убити Манріко, а нещодавно Манріко пощадив його у поєдинку. Трубадур і сам не розуміє, як це сталося: він уже готовий був нанести переможеному графу останній удар, як раптом якийсь таємничий голос зупинив його. Та зараз він буде безжальним. Рюїц сповістив його про те, що Леонора, одержавши помилкове повідомлення про загибель Манріко, вирішила постригтися в черниці.  Даремно Азучена затримує сина — він поспішає до Леонори.

Картина четверта.

Граф ді Луна впевнений у тому, що він убив трубадура. Він задумав викрасти Леонору з монастиря — тепер уже ніхто не стане між ними. Побачивши Леонору, граф ховається. Леонора ласкаво прощається з Інес: краще монастир, ніж життя без Манріко. Разом з черницями вона прямує до вівтаря. Раптом її перепиняє граф ді Луна зі своїми прибічниками: замість монастиря Леонора піде з ним під вінець. Поява Манріко вражає всіх. Граф розгніваний, адже його ворог воскрес із мертвих. Леонора не може повірити у щасливий порятунок. На допомогу Манріко поспішає Рюїц з воїнами. Граф ді Луна зі своїми прибічниками змушений відступити.

ДІЯ ТРЕТЯ

Картина п’ята.

Табір графа ді Луна. Солдати готуються до облоги палацу, в якому перебувають Леонора і Манріко. Граф сподівається знову їх розлучити. Солдати приводять зв’язану Азучену — її схопили як шпигунку. Феррандо признає в ній циганку, яка викрала колись маленького графа. У відчаї Азучена кличе Манріко. Безмежна радість графа: він не тільки помститься за брата, але й покарає матір свого найлютішого ворога.

Картина шоста.

Довгоочікувана мить одруження Леонори та Манріко затьмарена тривогою: палац оточено ворогами, має відбутися жорстокий бій. Небезпека Манріко не страшить: любов Леонори надає йому сили. Схвильований Рюїц повідомляє, що Азучена потрапила до рук графа ді Луна, і їй загрожує смерть. Манріко сповнений рішучості. Хоч би що сталося, а він повинен врятувати матір.

ДІЯ ЧЕТВЕРТА

Картина сьома.

Тюремна башта а палаці графа ді Луна. Загін Манріко розбито, трубадур у полоні. Леонора готова за будь-яку ціну врятувати коханого. Рюїц боїться залишити дівчину саму з графом, та в Леонори є надійний захисник — перстень з отрутою. Граф розлючений: оволодівши палацом, він не оволодів Леонорою. Цієї ночі він помститься за невдачу, скаравши Азучену і Манріко. Леонора у відчаї благає графа звільнити трубадура, але її благання лише посилюють його злість і ревнощі. Нарешті Леонора йде на останній крок: вона заприсягається стати дружиною ді Луна. Граф віддає наказ тюремній варті звільнити Манріко. Тим часом Леонора випиває отруту.

Картина восьма.

У похмурій в’язниці Манріко та Азучена чекають на страту. Страждання надломило циганку: її переслідують страшні видіння, вона бачить вогнище, на якому спалили її матір. Ніжне піклування Манріко заспокоює її. З’являється Леонора. Вона повідомляє, що Манріко вільний: двері в’язниці для нього відкрито, але вона не може піти разом з ним.

Манріко докоряє коханій – вона порушила клятву. Воля, куплена такою ціною, йому не потрібна. Лише тоді, коли отрута починає діяти, Манріко усвідомлює самопожертву Леонори. Граф ді Луна, увійшовши до в’язниці, бачить усю марність своїх сподівань. Він наказує стратити Манріко. Азучена намагається зупинити графа, але пізно – страта відбулася. Тоді циганка відкриває графу страшну правду: він убив рідного брата.  Азучена накидає ланцюг на шию графу ді Луні й душить його – її помста здійснилася.

Про оперу Дж. Верді «ТРУБАДУР»

Джузеппе Верді (1813 – 1901)

Час створення опери «Трубадур» (1852) збігається з центральним періодом творчості Джузеппе Верді, на який припадає жорстка реакція після трагічної поразки соціальної революції в Італії 1848–1849 рр., спрямованої на ліквідацію феодалізму, визволення від іноземного панування, подолання феодальної роздрібненості та створення єдиної національної італійської держави.

Композитора захопив карколомний і войовничий сюжет популярної у той час однойменної романтичної драми з елементами хоррору, із заплутаною інтригою й кривавою розв’язкою Гарсія Антоніо Гутьєреса. Лібрето за її мотивами створив Сальваторе Каммарано, але не завершений через передчасну смерть лібретиста і тому заплутаний сценарій опери витримав кілька редакцій і зрештою був завершений молодим поетом Леоном-Емануеле Бардаре. Робота над «Трубадуром» ускладнювалася й трагічними обставинами, між яких була  смерть матері. «Люди кажуть, що опера надто похмура і в ній багато смерті. Але врешті-решт смертю наповнено життя...» – так висловився про свою оперу сам Верді. Можна зрозуміти песимізм композитора – надто багато сумних подій сталося в його житті та житті країни за той стислий час.

Ще в процесі роботи над сценарієм Верді звернув увагу Каммарано, що головна дійова особа опери із незвичайним характером – циганка Азучена (її ім’ям Верді спочатку хотів назвати оперу). Композитор часто підкреслював, що «дві основні пристрасті цієї жінки – любов до матері та материнська любов». Він наполягав, щоб ці дві пристрасті були впродовж усього дійства нероздільні з образом циганки.

Історичні події – повстання іспанських міст, що на початку XV століття виступили на боротьбу з феодалами, – у драмі Гутьєреса складають загальний фон, на якому розгортається заплутана інтрига, основні учасники якої – циганка Азучена, яка колись викрала дитину з сім’ї графа ді Луни, помстившись йому за спалену на багатті матір; сини покійного графа – Манріко, якого виховала Азучена, і молодий граф ді Луна – непримиренні вороги, які не знають, що вони брати; Леонора, кохана Манріко, руки якої домагається й ді Луна. Дуель, викрадення із монастиря, битви, ув’язнення і врешті, загибель Манріко і Леонори, неймовірні ситуації, як і весь похмурий середньовічний колорит, споріднюють п’єсу з актуальними для композитора подіями, які супроводжували його життя.

Музика «Трубадура» вийшла мужньою й пристрасною, просякнутою пафосом волелюбства. Арії, дуети, хори з «Трубадура», сповнені пристрасті, гніву, суму, а іноді ніжної, піднесеної лірики, проникнуті народнопісенними інтонаціями, принесли опері популярність. Мелодії із «Трубадура» знайшли шлях і на вулиці, і на філармонічні концертні сцени, увійшли в доробок найвидатніших співаків.

Успіх супроводжував нову оперу Дж. Верді з першої постановки (Рим, театр Apollo, 19 січня 1853 року). Невдовзі опера з тріумфом була поставлена в Парижі, Лондоні та багатьох інших містах Європи. І сьогодні «Трубадур» входить до репертуару численних оперних театрів світу.

Уперше в Києві «Трубадур» зазвучав на сцені міського театру в сезоні 1863/64 років у виконанні італійської оперної трупи: диригент А. Клефель, режисер А. Рене, репетитор, хормейстер В. Вілінський. Упродовж подальшої історії театру, аж до Першої світової війни, кожен антрепренер вважав за необхідне мати в репертуарі цю яскраву оперу: 1868 (антреприза Ф. Бергера): диригент І. Альтані, режисер Ф. Бергер; 1881 (антреприза Й. Сєтова): диригент І. Альтані, режисер Ю. Давід; 1888 (антреприза М. Савіна): диригент С. Барбіні; 1890 (Товариство оперних артистів І. Прянишникова); 1892 (антреприза Й. Сєтова): диригент Д. Пагані, режисер Д. Дума; 1901 (антреприза С. Брикіна): диригент Е. Купер, режисер Я. Гельрот, художники С. Мягков, І. Блюменау; 1912 (антреприза М. Топор-Багрова): диригент Д. Пагані, режисер С. Гецевич, художник С. Евенбах.

 Після того «Трубадур» надовго зник з репертуару київського театру, і тільки у лютому 1964 року опера знову зазвучала на нашій сцені, до того ж українською мовою у перекладі С. Масляка. Постановку здійснили відомий диригент Веніамін Тольба, режисер Лев Силаєв, хормейстер Лев Венедиктов, художник Федір Нірод. Після кількох вистав В. Тольба передав диригування Л. Венедиктову та О. Рябову.

Музичне виконання відзначалося високим художнім рівнем, вистава користувалася популярністю у любителів опери, двічі – 1988 і 1999 – поновлювалася диригентом Іваном Гамкалом, режисерами Володимиром Борищенком, Валентиною Рекою, хормейстером Владиславом Згуровським. Головні партії в «Трубадурі» виконували: Зоя Христич, Лілія Лобанова, Таїсія Пономаренко, Гізела Ципола, Євдокія Колесник, Світлана Добронравова, Лідія Забіляста, Ірина Даць (Леонора); Елеонора Томм, Галина Туфтіна, Ніна Міссіна, Валентина Кочур, Людмила Юрченко, Валентина Река, Світлана Кисла, (Азучена); Василь Третяк, Володимир Гуров, Анатолій Солов’яненко, Олександр Востряков, Олександр Гурець (Манріко); Дмитро Гнатюк, Юрій Гуляєв, Михайло Шевченко, Анатолій Мокренко, Роман Майборода, В’ячеслав Лупалов, Михайло Кірішев (граф ді Луна); Василь Герасимчук, Василь Пазич, Микола Шопша, Богдан Гнидь, Іван Черней, Сергій Магера, Богдан Тарас, Дмитро Агеєв (Феррандо). Чудовий склад виконавців сольних партій, прекрасне звучання оркестру та хору забезпечили розкриття всієї сили і краси партитури Дж. Верді.

Опера протрималася в репертуарі чотири десятиліття. Для нової постановки Національна опера України запросила режисера Віталія Пальчикова.

Тези з інтерв’ю Ярославі Баріновій:

– Чим Вас привабив вердіївський «Трубадур»?

 – Геніальна музика і дуже складний сюжет. Це лабіринт, у якому надзвичайно цікаво як блукати, так і знайти спосіб вийти з нього.

 – Якою буде постановка в нашому театрі: модерновою чи наближеною до історичного часу?

 – Скоріше, стилізація того періоду, в якому відбуваються події «Трубадура». Ми не музей, не можемо скопіювати тогочасний простір. Але декорації та костюми створює самобутня художниця Марія Левитська, тому я впевнений, що результат буде чудовим.

 – Про які режисерські прийоми можете розповісти? Чим плануєте інтригувати сучасного глядача?

– Безумовно, світлом. Транформацією предметів, сценографічних елементів, їхнім рухом у сценічному просторі. Тією роллю, яку вони відіграватимуть.

Це дещо на кшталт ланцюга – своєрідного символу пристрасті, ревнощів, кохання, що зв'язав героїв, – він буде тягнутися, в прямому та переносному сенсі, через усю оперу; або ж клітки, яку на продаж виготовляють цигани, не здогадуючись, хто в ній згодом опиниться. 

Це буде емоційна, жива постановка, назвемо її «гіперболізованою реальністю». Разом із артистами шукатимемо психологічно глибокі образи. Стояти і холодно співати ніхто не буде.

 – Про що Ваш «Трубадур»? Як Ви б визначили головну ідею постановки?

 – Ідею фанатичної одержимості я взяв за основу. Це рушійна сила практично для кожного з персонажів. Коли людина, наче сліпа, не гребуючи нічим, попри все, йде до своєї, часто жахливої, мети.

 – Яка мораль цієї історії? У наші надскладні часи мимоволі напрошуються аналогії.

 – Наша постановка – своєрідне дослідження фанатизму, попередження про його наслідки. Адже можна бути одержимим, але будувати й творити, а можна навпаки – руйнувати та знищувати.

 – Можливо, залишите хоч вогник надії?

– Я позитивний режисер, це глядачі бачать з моїх постановок. Тож світлий промінець, що дає нам надію на майбутнє, віру в те, що життя ніколи не закінчується, обов’язково буде. Хіба кохання – це не він?