Афіша театру

СТИСЛИЙ ЗМІСТ

Пролог

Кафе поруч з театром, в якому любить проводити час поет, художник і музикант Гофман. Тут весело і галасливо. Тут можна забути про життєві негаразди. Сьогодні в театрі дають «Дон Жуана» Моцарта. Донну Анну співає оперна примадонна Стелла. Вона через свого слугу Андреаса передала закоханому в неї Гофману записку з ключем від своєї кімнати. Але, підкупивши слугу, лист перехоплює радник Ліндорф, котрий також намагається здобути прихильність Стелли. Входить Гофман зі своїм вірним супутником Нікляусом. Завсідники кафе передчувають веселий вечір: поет славиться невичерпною дотепністю. На прохання друзів він співає жартівливу пісеньку про Кляйнзака. Однак думки Гофмана прикуті до Стелли. Він починає плутати куплети, співаючи вже не про Кляйнзака, а про свою кохану. Один із друзів, Натанаель, запевняє, що Гофман знову закоханий. Але поет лише сміється. В бесіду вступає доти мовчазний Ліндорф. Він сумнівається, чи здатен Гофман взагалі кохати будь-кого. Зачеплений зауваженням, юнак готовий розповісти про свої сердечні захоплення. Фантазуючи, він немов прагне розгадати, хто ж насправді його кохана Стелла, що являє собою та, в якій втілилися для поета «три душі, три серця»? Він починає розповідь, залучаючи до дії всіх оточуючих.

Дія перша. Олімпія

У першій казці Гофмана два злодії – Спаланцані й Коппеліус. Разом ці два шарлатани сконструювали чудесну механічну ляльку й нарекли її Олімпією. Гофман, лише раз побачивши її, закохався. Сподіваючись познайомитися з Олімпією, Гофман готовий брати у Спаланцані уроки фізики. Несподівано з'являється Коппеліус, що прийшов отримати у Спаланцані гроші, які той заборгував йому за роботу. Щоб позбутися Коппеліуса, Спаланцані виписує чек на збанкрутілий банк. Коппеліус продає Гофману чарівні окуляри, крізь які він бачить Олімпію як живу жінку. Прийшов час продемонструвати всім таланти Олімпії. Запрошені слухають чарівну пісеньку, яку співає для них Олімпія. Гофман, полонений її голосом і красою, освідчується в коханні. Лялька на всі питання механічно відповідає лише «Так… Так…», але чарівні окуляри роблять свою справу... Повертається розлючений Коппеліус. Він зрозумів, що Спаланцані обдурив його, і вирішує помститися. Починаються танці. Олімпія кружляє все швидше. Гофман не в силах продовжувати цей скажений танок. Раптом Коппеліус хапає ляльку і трощить її на шматки. З Гофмана спадають магічні окуляри, він у розпачі, бо розуміє, що був закоханий у механічну ляльку. Гості сміються з нього. Двоє негідників гнівно з’ясовують свої стосунки...

Дія друга. Джульєтта

Венеція. Гофман і Нікляус проводять час у компанії куртизанки Джульєтти. Шлеміль, коханець Джульєтти, ревнує її до Гофмана. Але поетові здається, що він байдужий до чар Джульєтти: «Хіба можна кохати куртизанок?» Ці слова чує чаклун Дапертутто. Він, спокушаючи Джульєтту  чарівним діамантом, переконує її заволодіти не лише думками, але й душею Гофмана, викравши його відображення: тоді поет, як і Шлеміль, буде підвладним Дапертутто. Джульєтта своїми чарами підкорює Гофмана і краде його відображення: дзеркало, яке підносить йому чаклун – пусте! Щоб заволодіти ключем від спальні Джульєтти, Гофман б'ється на дуелі зі Шлемілем і вбиває його шпагою Дапертутто. Поет шукає кохану, але бачить як підступна куртизанка відпливає на гондолі в обіймах свого чергового коханця – Пітікіначчо. Гофман знову зраджений, і Нікляус поспішає забрати його геть…

Дія третя. Антонія

Будинок скрипкового майстра Креспеля в Мюнхені. Сюди він таємно привіз свою дочку Антонію, яка мріє про сцену і про коханого Гофмана, з яким батько розлучив її. Дівчина успадкувала від матері – уславленої співачки – унікальний голос, але разом з ним – і невиліковну хворобу, від якої померла її мати. Креспель сподівається сховати свою дочку і від страшного лікаря Міракля, який згубив її мати, і від закоханого в Антонію Гофмана. Та поет знаходить Антонію, вони щасливі, хоча він сильно занепокоєний поганим самопочуттям коханої. Підслухавши розмову Креспеля з Міраклем, він дізнається про хворобу Антонії. Бере з неї обіцянку ніколи не співати, забути мрії про сцену. Щойно йде Гофман, з'являється Міракль. Він спокушає Антонію мріями про славу, про квіти й оплески, викликає в її уяві образ матері. Антонії здається, що мати кличе її на сцену. Під пекельний акомпанемент скрипки Міракля вона співає все більш захоплено й пристрасно і невдовзі падає замертво. Гофман у відчаї, Креспель марно намагається врятувати свою доньку...

Епілог

Закінчивши свою сумну оповідь, Гофман прагне лише одного – забути ці історії. «Це була казка про моїх коханих, – зізнається він. – Я ніколи їх не забуду». У цей момент господар кафе Лютер повідомляє, що Стелла, уславлена оперна співачка, обожнювана Гофманом, мала величезний успіх у «Дон-Жуані». Міський радник Ліндорф, палкий прихильник Стелли, непомітно виходить, щоб зустріти її. Тим часом Нікляус резюмує сенс казок Гофмана: Олімпія, Антонія та Джульєтта – актриса, невинність та порок – все ці іпостасі втілилися в одній жінці – Стеллі! Він пропонує тост за неї, але нетверезий Гофман гнівно відмовляється, бо не хоче більше чути нічого про кохання. Нікляус знову набуває вигляду Музи, пропонуючи розчарованому поетові знайти розраду в творчості.

Творчість німецького письменника Ернста Теодора Амадея Гофмана (1776–1822) отримала широкий відгук в оперному та балетному жанрах. В основу опери французького композитора Жака Оффенбаха (1819–1880) лягли три новели – «Пісочна людина», «Казка про втрачене зображення» і «Радник Креспель». Сам автор не був героєм жодної з них, як це сталося в опері. Крім того, у Гофмана вони набагато похмуріші і романтичніші, ніж їхні трансформації в лібрето опери, музика якої поєднує химерну та гротескну, а часом зловісно-похмуру фантастику з іронією і своєрідно передає деякі сторони творчості письменника.

За сюжетом, у  винному льоху в компанії друзів Гофман згадує свої любовні захоплення. Наразі він закоханий у артистку Стеллу, яку переслідує радник Ліндорф. У Стеллі поєднані образи всіх жінок (Олімпія, Джульєтта і Антонія), яких любив Гофман, натомість у Ліндорфі (він же Коппеліус, Дапертутто і Міракль) сконцентровані усі його вороги. Та поруч з Гофманом завжди присутня у різних втіленнях Муза поезії, яка чатує, щоб легковажний юнак не загубив свій талант.

Те, про що розповідає герой упродовж дії, уособлюється в трьох сценічних образах. Спочатку він закохується в прекрасну Олімпію, дочку фізика Спаланцані, не знаючи, що це не жива дівчина, а механічна лялька; злий Коппеліус, ворог Гофмана, ламає ляльку на очах поета, знищуючи його віру в красу та любов. За змовою з лиходієм Дапертутто куртизанка Джульєтта спокушає Гофмана і спонукає його вбити суперника, а потім, посміявшись із закоханого, залишає його. Зрештою Гофман закохується у тяжко хвору співачку Антонію, якій не можна співати; запрошений її батьком підступний лікар Міракль змушує дівчину співати, доводячи її до загибелі. У фіналі знесилений розповіддю про свої розчарування та втрати Гофман засинає, він мріє лише про одне – стерти з пам’яті всі ці історії. До нього повертається Муза, яка пробуджує в закоханому юнакові Поета.

Жак Оффенбах – автор понад ста оперет, який все життя прагнув творити у серйозному жанрі і лише на схилі життя здійснив свій намір написати оперу, але так і не дожив до постановки свого підсумкового твору. (Прем’єра відбулася в Парижі у театрі «Опера-комік» 10 лютого 1881 року).

Характерний для творчості Оффенбаха ліризм, який лише частково виявився в численних оперетах, визначає весь характер «Казок Гофмана». Образний зміст музики та лібрето збігаються далеко не повною мірою. Автор тексту Жуль Барб’є надав подіям містичного та песимістичного характеру, стверджуючи що життя – це обман, а зло і брехня завжди тріумфують над добром і правдою, зіткнення мрії з вульгарністю реального світу неминуче призводить до перемоги вульгарності – такий остаточний висновок лібрето. Музика ж позбавлена містичних рис, зло не має у ній загального характеру, його носіями є люди, котрі, як і у творчості Гофмана, поєднують риси фантазії та реальності.

Оффенбах помер, не встигнувши оркеструвати оперу; це завдання виконав Е. Гіро. Перша постановка, хоч і пройшла з великим успіхом, дала невірне уявлення про твір, тому що в ній було багато пропусків та спотворень. Ставши репертуарною, обійшовши сцени всього світу, опера неодноразово зазнавала переробок та інструментувань. Найбільш значними постановками називають: віденську під керуванням Г. Малера (1901), режисерські інтерпретації X. Грегора (Берлін, 1905), М. Рейнхардта (Берлін, 1931), В. Фельзен­штейна (Берлін, театр «Коміше опер», 1958), І. Шаафа (віденська «Фольксопер», 1976), Ж. П. Поннеля, показану на Зальцбурзькому фестивалі (1980).

У Київському оперному театрі опера ставилася неодноразово. Вперше вона з’явилася у сезоні 1908–1909: диригент І. Паліцин, режисер М. Боголюбов, художник С. Евенбах; у тих же декораціях 1913 року її поставили диригент А. Пазовський, режисер О. Улуханов. У січні 1927 року ця гротескова опера була поставлена в Українській академічній опері, як тоді називався театр, диригентом  М. Михайловим, режисером-експериментатором Й. Лапицьким у конструктивістському художньому оформленні О. Хвостенка-Хвостова. Преса того часу серед виконавців особливо відзначала видатного баса Михайла Донця, який втілив образ радника Ліндорфа, котрий обертався то на жорстокого Коппеліуса, то на злодія Дапертутто, то на підступного лікаря Міракля. Жіночі образи втілили тодішні зірки київської сцени: Оксана Уляницька віртуозно співала і грала ляльку Олімпію, Галина Маньківська, більш відома пізніше як меццо-сопрано, виконувала роль розпусниці Джульєтти, а трепетний трагічний образ Антонії створила Марія Донець-Тессейр. В партії Музи-Нікляуса виступила Марія Калиновська-Доктор. Два видатних тенори вінчали ансамбль – Арнольд Азрікан (Спалацані й Натанаель) і улюбленець тогочасної публіки Федір Орешкевич (Гофман).

Майже сто років по тому, 29 жовтня 2021 р. в Національній опері України  відбулася прем’єра концертного виконання «Казок Гофмана». Це стало своєрідним ескізом до сценічного втілення опери, яке і пропонується увазі глядача у 2025-му, в постановці Івана Уривського.

Час і місце дії змінені: історії Гофмана розгортаються в музейному просторі у вигляді трьох живих інсталяцій. Постановка І. Уривського – це цікавий творчий проєкт переосмислення класичного сюжету через сучасні виражальні засоби, бо «Казки Гофмана» – це не просто прекрасна комічна опера, а ще й глибока соціальна сатира на порядки того часу, коли вона була створена, а актуальність справжніх шедеврів не втрачається з плином часу, так само як і природа людська залишається незмінною.

 Л. Тарасенко