Афіша театру

СТИСЛИЙ ЗМІСТ

Дія перша

Картина перша

Священний ліс друїдів. На галявині з’являється процесія на чолі з верховним жерцем Оровезом, який повідомляє, що його дочка Норма зі сходом місяця справить таємничий обряд – зіжне священну омелу. Тоді й Ірмінзул вустами Норми сповістить про довгоочікуване повстання проти римлян (соло з хором «Ite sul colle, o Druidi»; «Будьте уважні, о друїди»).

Коли галли розходяться, з'являються римський проконсул Полліон зі своїм другом Флавієм. Проконсул був коханцем Норми, яка народила йому двох синів, та ніхто з галлів про це не знає. Але Полліон більше не кохає Норму, він пристрасно захоплений юною жрицею Адальжізою.

Сходить місяць, лунає дзвін священного щита. В оточенні народу з'являється Норма (хор «Norma viene»; «Норма вийшла»).

Починається священний обряд. Норма пророкує, що дні помсти ще не настали, потрібно чекати. У її молитві – і ненависть до римлян, і бажання повернути кохання Полліона («Casta diva, che inargenti»; «О, святая, о богине»). Після завершення обряду залишається тільки схвильована Адальжіза, сповнена душевних вагань. З'являється Полліон. Він благає свою кохану тікати з ним до Риму, куди його відкликають. Адальжіза, погодившись на вмовляння Полліона, обіцяє йти разом з ним (дует «Va', crudele, e al dio spietato»; «Що ж, жорстока, моєю кров’ю упийся»).

Картина друга

Помешкання Норми. Сповнена суперечливих почуттів, дивиться вона на своїх дітей. Норма підозрює Полліона у зраді: невже він має намір повернутися до Риму без неї та синів? У цей час до Норми приходить Адальжіза, щоб сповідатися у своєму коханні до римлянина. Схвильована її зізнанням, Норма обіцяє допомогти Адальжізі звільнити її від обітниці безшлюбності (дует «Sola, furtiva al tempio»; «Потім потай у храмі я знову з ним зустрічалась»), і запитує ім'я її коханого. В цей час входить Полліон. Адальжіза вказує на нього. Сповнена гніву, Норма звинувачує римлянина у тому, що він зрадив її та синів (терцет «Oh! di qual sei tu vittima»; «Знай, жертвою обману жорстокого ти стала»). Полліон намагається примусити Адальжізу йти з ним, але вона із презирством відштовхує його.

Дія друга

Картина перша

У кімнаті Норми сплять її діти. Входить Норма з кинджалом. Вона замислила вбити дітей, але сили полишають її («Dormono entrambi»; «Сплять обоє»). Покликавши Адальжізу, Норма благає взяти її синів з собою у римський табір, коли дівчина вийде заміж за Полліона (дует «Deh! con te, con te li prendi»; «Ах, візьми ти їх з собою»). Адальжіза відмовляється від шлюбу з Полліоном (дует «Mira, o Norma»; «Зглянься, о Нормо») та хоче вмовити його повернутися до Норми. У серці Норми пробуджується надія.

Картина друга

Біля табору римлян зібралися галльські воїни. Вони чекають сигналу Оровеза, щоб напасти на ворогів та Полліона. Верховний жрець повідомляє їм волю Великого бога. Як сповістила Норма – час помсти ще не настав, галли мають розійтися по домівках.

Картина третя

До Норми в храм приходить її подруга Клотильда та приносить погану звістку: молодій жриці не вдалося вмовити Полліона, який поклявся викрасти Адальжізу із храму. У гніві Норма тричі б’є у священний щит, закликаючи галлів до повстання проти римлян. Тепер необхідно принести жертву Ірмінзулу. В цей час Клотильда повідомляє, що римський воїн скоїв святотатство, проникнувши у храм. Це Полліон. Норма наказує залишити їх наодинці. Вона пропонує римляну порятунок, якщо той відмовиться від Адальжізи. Полліон непохитний. Норма погрожує йому смертю синів, Адальжізи та повним знищенням римського війська. Доведена до розпачу, вона наказує розкласти багаття, на якому буде спалено жрицю, яка порушила обітницю. Перед усім народом Норма звинувачує себе (соло з хором «Qual cor tradisti»; «Яке ти серце, шаленцю, зрадив»), благає прощення в Оровеза та доручає йому дітей. Разом з Полліоном, до якого знову повернулися почуття до Норми, вона рішучо йде у вогонь.

СПОКОНВІЧНА ПІСНЯ ВІНЧЕНЦО БЕЛЛІНІ

«…Він багатий почуттям суму, почуттям індивідуальним, лише йому властивим!"

Дж. Верді

Італійський композитор Вінченцо Белліні ввійшов в історію музичної культури як видатний майстер бельканто – особливого стилю виконання в італійській опері, який виник у середині ХVІІ ст. та зберіг своє зачарування і вплив на кілька століть, вписавши одну із прекрасних сторінок у розвиток італійської опери. На звороті однієї із золотих медалей, випущеної на честь В. Белліні ще за його життя, викарбувано короткий напис: «Творець італійських мелодій». Його славу не міг затьмарити навіть геній Дж. Россіні. Незвичайне мелодійне обдарування Белліні, дозволило йому створити самобутні та сповнені таємничого ліризму інтонації, здатні впливати на широке коло слухачів. Музику Белліні любили М. Глинка, Ф. Шопен і Ф. Ліст, вона справляла незабутнє враження на Й. Ґете, М. Станкевича. Т. Грановського, Т. Шевченка. У творах композитора блискуче співали такі видатні вокалісти XIX в., як Поліна Віардо, сестри Джулія та Джудітта Грізі, Марія Малібран, Джудітта Паста, Джамбаттіста Рубіні, Антоніо Тамбуріні.

Уже після перших, написаних Белліні опер, його визнала італійська публіка, а згодом композитор завоював і європейську славу. У своїй творчості він пішов шляхом створення ліричної музичної драми, сповненої гуманізму, демократичної за змістом та музичною мовою, основою якої була мелодійність.

Вінченцо Белліні народився 3 листопада 1801 р. у Катанії й «перше, що побачили його дитячі очі, було море, хвилі якого, омивши стіни Афін, з мелодійним шумом вмирають біля берегів Сицилії, цієї другої Греції, і казкова прадавня Етна, на околицях якої ще живі навіть через вісімсот років міфи Овідія та поеми Вергілія. Недаремно Белліні був найпоетичнішою натурою, яку можна собі уявити; самий його талант, який варто сприймати крізь призму почуття, а не за канонами науки, є лише споконвічна пісня, ніжна й сумна, як спогад, лише відлуння, подібне до того, що дрімає у горах і лісах і щось шепче ледь чутно, поки його не розбудить крик пристрасті або болю (новела «Паскаль Бруно» Александра Дюма).

Народився майбутній композитор у родині, де професія музиканта передавалася із покоління у покоління. Диригентом, органістом і композитором був дід Белліні, композитором і викладачем музики – його батько. Не маючи можливості вчитися в рідному місті, Белліні, надзвичайно музично обдарований юнак, переїжджає до Неаполя, де вступає до коледжу «Сан Себастьяно», який об’єднував неаполітанські консерваторії та був на той час найавторитетнішим музичним навчальним закладом Італії.

Музичне життя Неаполя захопило вразливого юнака. Тут він міг слухати опери Н. Цингареллі, Дж. Трітто – своїх консерваторських вчителів, опери композиторів нового покоління – Дж. Пачіні та Дж. Меркаданте. У Неаполі відбулися й прем’єри багатьох опер Дж. Россіні, який сприяв відновленню жанру, що на той час перебував у кризі. Один з основних недоліків тогочасної опери полягав у відсутності драматургічної цілісності та слабкості лібрето. Більшість музично-сценічних творів була не чим іншим, як низкою музичних номерів, умовно об’єднаних сюжетом. Оперні арії перенасичувалися віртуозними пасажами, що не відповідали характеру сценічного образу та змісту. Саме Дж. Россіні ввів в оперу героїчну тематику, що було співзвучно тогочасним подіям і в Італії, і в Європі.

Життя та творчість Вінченцо Белліні минало у бурхливу епоху раннього Рісорджименто (1780-1831, Risorgimento – відродження) – період національно-визвольного руху Італії за створення єдиної незалежної держави. Початковий його період ознаменувався стихійними хвилюваннями, виступами патріотів. Похід армії Наполеона в Італію, створення на визволених від Австрійської імперії територіях - республік підняли народний дух, розбудили в народі «спрагу стати нацією» (Стендаль).

Паростки мистецтва Рісорджименто з’являються й у музичному театрі. Це останні опери Д.Чімарози, учасника неаполітанської революції 1799 року. Після падіння республік в Італії було відновлено абсолютистський режим. Нелегким був і п’ятнадцятирічний період панування Наполеона. Але, незважаючи на численні переслідування, було покінчено із віковим політичним застоєм. З’явилося нове покоління людей з національно-демократичними ідеями. Пробудження національної самосвідомості виявилося в організації таємних товариств, які після 1815 року спрямували свою діяльність проти монархічних режимів та Австрії, за національну незалежність. У Неаполітанському королівстві (Італія тоді складалася з восьми держав) розпочався рух карбонаріїв, який поширився по всій Італії.

Атмосфера передреволюційного Неаполя позначилася і на житті та творчості молодого Белліні. Охоплені патріотичними почуттями композитор та його друг Флорімо (згодом музичний письменник) вступили до однієї з карбонарських вент – вчинок для того часу знаменний, за який один з директорів консерваторії погрожував студентам виключенням і заявою до поліції.

Ідеї Рісорджименто викликали появу нового напряму у літературі та мистецтві – романтизму. Італійський романтизм, сповнений героїчного пафосу та прагнення до єдиної мети – звільнення батьківщини, знайшов яскраве вираження також в опері – жанрі великого емоційного впливу. Основоположником італійського романтичного музичного театру став Дж. Россіні (1792-1868). Вслід за Россіні й інші композитори звернулися до героїчних сторінок історії і, що особливо важливо для романтичної опери, до світу людських почуттів. Наступний крок на шляху розвитку романтичної опери в Італії зробили молодші сучасники Россіні – Дж. Меркаданте (1790-1870), Г. Доніцетті (1797-1848) і В. Белліні.

За час навчання в консерваторії за встановленою програмою В. Белліні написав три симфонії, концерт для гобоя зі струнним оркестром, кілька камерних вокальних і духовних творів. Його симфонічний доробок виходив за рамки учнівських робіт–це були справжні шедеври. У романсах і камерних творах тих років вироблявся вокальний стиль майбутніх його опер. В останньому учнівському творі композитора – опері «Адельсон і Сальвіні» (1825), якою він дебютував у консерваторському театрі Неаполя, яскраво виявилося ліричне обдарування композитора. Його ім’я стало відомим у Неаполі. Шлях на сцену уславленого театру Сан Карло був відкритий.

Зазвичай міський театр включав до репертуару твори, написані найталановитішими учнями консерваторії. Цієї честі удостоївся й Белліні. Як виняток, йому дозволили написати оперу трохи більшу за розміром, ніж було прийнято. Цією оперою стала «Біанка та Фернандо» (1826), про яку, присутній на виставі Г. Доніцетті сказав: «Твір прекрасний, найпрекрасніший, особливо для того, хто пише вперше».

Після вдалого дебюту в театрі Сан Карло В. Белліні був рекомендований дирекції міланського театру Ла Скала, для якого за контрактом мав написати оперу до нового сезону. У Мілані відбулося його знайомство з Феліче Романі (1788-1865) – видатним італійським лібретистом першої половини ХІХ ст. На тексти Ф. Романі писали опери Дж. Россіні, Дж. Меркаданте, Г. Доніцетті, пізніше молодий Дж. Верді. Лібретист вирізнявся творчою фантазією, його тексти мали високу літературну якість, позначалися музикальністю декламації.

У Ла Скала з величезним успіхом проходять прем’єри опер «Пірат» (1827) і «Чужоземка» (1829). Пізніше, аналізуючи особливості беллінієвського мелосу, Дж. Верді напише: «Навіть у його найменш популярних операх, у таких, як «Чужоземка», «Пірат», є мелодії, які ллються, ллються, ллються; вони написані так, як ніхто до нього не писав».

У 1828 р. у Генуї з нагоди відкриття театру Карло Феліче була поставлена в новій редакції опера «Біанка та Фернандо». У театрі Белліні вперше познайомився із Джудіттою Туріна, дружиною генуезького комерсанта, з якою композитора довгі роки зв’язували близькі стосунки та яка надихала Белліні на творчість.

Після досить посереднього сприйняття публікою опери «Заїра» (1829) у Пармі, композитор написав «Капулетті та Монтеккі» (1830). Оперу, виконану вперше на сцені венеціанського театру Ла Феніче, публіка зустріла із захопленням.

Ще більше слава композитора зросла після прем’єри «Сомнамбули» (1831), що відбулася у міланскому театрі Каркано за участю видатних співаків Джудітти Пасти та Джамбаттіста Рубіні. Слава композитора сягає за межі Італії. У 1833 р. композитор виїздить до Лондона, де за участю славетних співаків Дж. Пасти та Дж. Рубіні було показано «Сомнамбулу» у Королівському театрі, а невдовзі в Італійському театрі в Парижі.

У важкому нервовому стані, який охопив композитора внаслідок інтриг та суперництва між міланськими «великим» театром Ла Скала і «малим» Каркано, у які не з власної волі був втягнутий Белліні, із поганим самопочуттям, композитор приступив до роботи над «Нормою». 26 грудня 1831 р. цією оперою театр Ла Скала відкрив зимовий сезон. Головні партії виконали Джудітта Паста (Норма), Вінченцо Негріні (Оровез), Доменіко Донзеллі (Полліон), Джулія Грізі (Адальжіза). Виконання опери супроводжувалося вигуками і свистом. Як говорив Белліні, відбувся «блискучий провал». Композитор, розуміючи, що твір не заслуговує на такий прийом, був у розпачі. Він писав своєму другові Флорімо: «Всупереч усьому, кажу відверто тільки тобі, що інтродукція, вихід, каватина Норми, дует двох жінок із наступним тріо, фінал І дії і потім інший дует жінок, весь фінал ІІ дії, що починається гімном війни, – все це фрагменти музики, які мені подобаються настільки, що я був би щасливий, якби міг створити щонебудь подібне у своєму подальшому мистецькому житті».

Про недоброзичливу обстановку, яка склалася навколо «Норми», пов’язану з інтригами впливових персон щодо суперництва між композиторами (мається на увазі між Белліні та Пачіні) писало багато дослідників творчості Белліні. Але були й інші причини нерозуміння та несприйняття твору. Італійська публіка того часу не відразу зрозуміла її новаторський характер: складність драматично насиченої увертюри, незвичайна побудова сцен, образ Норми, огорнутий таємничим світлом. Повне здивування викликав глибоко психологічний фінал ІІ дії, написаний без узвичаєної помпезності.

Тим часом наступні вистави «Норми» проходили з усе наростаючим успіхом. Публіка почала вживатися у характер музичної драматургії опери та новизну її мови. Незабаром після виконання в Італії «Норма» обійшла сцени багатьох європейських театрів.

Джерелом лібрето опери стала трагедія «Норма» драматурга А. Суме з тріумфом поставлена в паризькому театрі Одеон (1831). Дія відбувається у часи римського панування в древній Галлії, на північному заході Європи, заселеній племенами кельтів. В І ст. племена кельтів були підкорені римлянами та отримали назву галлів. Лібрето «Норми» належить до найкращих творів Феліче Романі. Італійський музикознавець Д. де Паолі писав, що «це справжня «tragedia lirica», при створені якої такий знавець класичної літератури, яким був Романі, безсумнівно керувався зразками грецької трагедії».

За цим лібрето В. Белліні створив музичну трагедію, не схожу на опери-серіа, засновану на нових принципах музичної драматургії. Сила впливу «Норми» у її піднесеності та щирості людських стосунків. У партитурі опери немає жодної описової сторінки, жодного «декоративного штриха», усе спрямовано на розкриття стану душі героїв. «Я хочу знайти думку, яка була б одночасно молитвою і прокльоном, погрозою і запалом», – говорив Белліні своєму лібретисту Романі. Далекі від зовнішньої ефектності й масові патетичні героїчні сцени, де втілені мрії поневоленого народу про волю. Головні дійові особи опери – Полліон, римський проконсул у Галлії; Оровез– верховний жрець друїдів, Норма, його дочка, – віщунка, і Адальжіза, служниця в храмі друїдів. Ідея визвольної боротьби проти іноземного гноблення майстерно переплітається з мелодрамою, з любовною інтригою – всепоглинаючим почуттям, яке вступає в конфлікт із обов’язками. Норма має подати своїм співвітчизникам сигнал до початку повстання проти ненависних римлян. Але душу жриці сповнюють суперечливі почуття: вона кохає ворога свого народу – римлянина Полліона, заради якого порушила обітницю цнотливості і який став батьком двох її синів. У першій картині опери вона поки ще не зважується закликати своїх співвітчизників до повстання та війни проти Риму: зберігаючи мир, тим самим зберігає життя свого коханого. Однак, Норма відчуває, що Полліон охолонув до неї, і мучиться ревнощами, тугою, тривогою, ще не знаючи, що її суперниця – Адальжіза. Класичний любовний трикутник призводить до трагічної розв’язки. Норма, приносячи себе в жертву, урочисто сходить на жертовний вогонь. Знову спалахує пристрасть у гордому серці Полліона. Вражений шляхетністю та силою душі Норми, він йде за нею. Їх назавжди з’єднує всепоглинаюче полум’я.

В «Нормі» В. Белліні багатогранно розкрив характер головної героїні – сильної, жагучої жінки, яка гаряче і беззастережно кохає та глибоко страждає. Перлиною опери стала арія Норми «Casta diva» – одна з кращих мелодій, коли-небудь створених протягом всієї історії музичного мистецтва. «Casta diva» – це молитва місяцю, богині, лик якої дивиться з нічного неба. Культ друїдів передбачав священний обряд жнив кущів омели золотим серпом у місячну ніч. У музиці арії передана складна гама почуттів, які змінюють одне одного. Основний настрій – молитовний, строгий та прояснений. Такий характер музики підсилюється хором жерців, які беруть участь в обряді разом з Нормою та підспівують їй. Однак у мажорній музиці арії раз у раз прориваються буремні нотки, напружені й трагічні інтонації, що передають душевні муки героїні. Тонкість і психологічна складність каватини полягає в тім, що Норма нікому не може відкрити свої почуття – хіба що своїй богині, місяцю. Завершуючи молитву та обряд, Норма сподівається, вірить у щасливу долю, золотим серпом зрізаючи гілки священної омели та наказуючи тим самим зберігати мир. Своєю піднесеною простотою мелодія арії нагадує Ave Maria, молитовні пісні на честь Пресвятої Діви, яких так багато в італійській музиці. Кохання несміливе, кохання, сповнене сумнівів, яке чується в першій частині мелодії, у другій її частині перетворюється на урочистий гімн. Така інтенсивність музичних «подій» в одній мелодійній арії зустрічається надзвичайно рідко. Значення арії Норми виходить за межі однієї тільки музики. Вона показує навіч, як несміливе земне кохання перетворюється в кохання небесне; ця арія розкриває красу, силу та безсмертність людських почуттів, непідвласних дріб’язковим пристрастям і земним спокусам.

Партія Норми є чудовим зразком оперного бельканто та одна із найважчих у репертуарі сопрано. Написана вона була для Джудітти Пасти, яка також співала Аміну в «Сомнамбулі». На першій репетиції «Норми» співачка через вокальні труднощі відмовлялась співати каватину «Casta diva». Суперечки з примадонною тривали досить довго, але В. Белліні відстояв свою позицію. Протягом ХХ століття лише кілька співачок володіли достатнім вмінням, щоб впоратися з партією Норми– Роса Понселле (на початку 1920-х), потім Джоан Сазерленд (у 1960-х), Монтсеррат Кабальє. Марія Каллас була найзнаменитішою Нормою. Вона виконувала її 89 разів, і зробила офіційні записи у 1954 та 1960 рр. Блискучими партнерами по сцені видатної співачки були Франко Кореллі (Полліон) та Кріста Людвіг (Адальжіза).

Досить значна роль хорового заспіву в «Нормі». Хорові сцени за участю друїдів і войовничих галлів вражають. Декламаційна манера, гострота пунктирних ритмів, суворий і вольовий характер музики – все це ріднить хорові сцени «Норми» із традицією італійських мадригальних пісень. У цьому дусі витримані, наприклад, войовничий хор, сцена заклику до повстання та інші.

Відомо, що під час вистави «Норми» у театрі Ла Скала 10 січня 1859 р. виник безлад. У залі перебувало багато австрійських офіцерів. Коли зазвучав хор з останньої дії «До битви, до битви!», глядачі піднялися із місць і, стоячи, повторювали ті ж самі слова у повний голос.

Цю оперу високо цінував Г. Доніцетті. Р. Вагнер неодноразово диригував «Нормою». Ж. Бізе, який обожнював «Норму», зробив спробу її переоркеструвати. Але змушений був відмовитися від цього, тому що вийшло «краще, ніж у Белліні… але вийшла зовсім не та «Норма».

У наступні роки В. Белліні написав ще дві опери – у 1833 р. «Беатріче ді Тенда», яку очікував провал, і у 1835 – «Пуритани», які пройшли із приголомшуючим успіхом.

Помер Белліні 24 вересня 1835 р. у містечку Пюто неподалік Парижа у віці 34 років. За одними даними композитор помер від нападу дизентерії, за іншими – був отруєний, про що свідчать нез’ясовані обставини останніх днів життя та хвороби Белліні. Поховали композитора на паризькому цвинтарі Пер-Лашез, але у 1876 р. його прах перевезли на батьківщину, у місто його дитинства Катанію.

Композитор зумів підняти італійську лірико-драматичну оперу на новий художній рівень, багато в чому передбачивши досягнення Дж. Верді та італійських веристів. У фойє міланського театру Ла Скала встановлено мармурову фігуру В. Белліні, на його батьківщині, у Катанії, його ім’я носить оперний театр. Але головний пам’ятник собі створив сам композитор – ним стали його чудові опери, які й донині не сходять зі сцен багатьох музичних театрів світу.

Вперше у Києві опери Белліні пролунали у 1845-1847 рр. під час Італійських сезонів. Кияни мали можливість послухати «Сомнамбулу», «Капулетті і Монтеккі», «Пуритани» і, безумовно, «Норму». На сцені Національної опери України постановку «Норму» здійснено вперше Миколою Дядюрою (диригент), Анатолієм Солов’яненком (режисер), Львом Венедиктовим (хормейстер), Андрієм Злобіним (художник) та Ганною Іпатьєвою (художник костюмів).

Вікторія АПАНАСЕНКО